Elektrotosha

Особливе місце не тільки в історії козаччини, а й усієї України займає постать Богдана Хмельницького.

Богдан з дитинства спостерігав пригнічення і страждання українського народу, який не бажав підкорюватися панству. Хлопчик вбирав вільний дух козацтва, що впливало на формування характеру майбутнього гетьмана.

Початкову освіту Богдан Хмельницький здобув у Київській братській школі. Згодом батько віддав його до Львівської єзуїтської колегії, де Богдан добре вивчив латинську й польську мови. Проте оточення католиків під час навчання в колегії не призвело до зречення Богданом православної віри.

На Чигиринщині, що була тоді степовим прикордонням, за яким простягалось Дике Поле і де постійно тупцювали татарські орди, Богдан набував першого військового досвіду. Ще молодим він брав участь у походах проти татар і турків.

Після навчання у Львівському колегіумі Хмельницький в Чигирині служить реєстровим козаком у сотні свого батька.

У 1620 році у битві з турками (на Цецорських полях) батько Хмельницького загинув, а сам Богдан потрапив у турецький полон.

Свідчення турецького літописця Наїмо:

«Хмельницький перебував у неволі на одній з галер турецького флоту. Він мав змогу знайомитися з побутом турків і військовими силами Туреччини, що пізніше стало йому у великій пригоді».

У турецькому полоні Хмельницький перебував недовго. Відомо, що вже у 1621 році, коли Сагайдачний бив турків під Хотином, Богдан Хмельницький очолював морський похід і розбив великий турецький флот. У цій славній битві він потопив 12 турецьких галер, а решту пошкоджених ворожих кораблів розкидало по морю. Потім переможці добре поруйнували передмістя Стамбула і повернулися додому.

Майже такий самий вдалий похід він здійснює і у 1622 році.

Під час війни польського короля Владислава з Москвою Хмельницький перебував в одному із загонів Сагайдачного і виступав на боці поляків. За нечувану хоробрість польський король нагородив Богдана коштовною шаблею.

У 1637 році Хмельницький займає високу посаду серед старшин - стає військовим генеральним писарем і не тільки керує військовою канцелярією, а й виконує важливі політично-дипломатичні завдання, здійснює листування з іншими державами і веде переговори з іноземними послами.

У 1638 році після придушення козаччини був ліквідований козацький апарат управління (старшинами призначалися тільки польські шляхтичі). Хмельницький став одним із сотників.

Авторитет Хмельницького був настільки високим, що у 1644 році до Богдана звертається посол французького короля з проханням допомогти Франції у війні з Іспанією. Хмельницький очолює 2400 охочих козаків і бере участь у війні.

Після повернення в Україну Хмельницький знову стає військовим писарем. Перебуваючи на цій посаді, він разом із Барабашем та Ілляшем був запрошений королем до Варшави.

Справа в тому, що польський державець хотів розпочати війну з Туреччиною, але польське панство не підтримувало його. Тому король вирішив за допомогою козаків «роздратувати турків морськими походами так, щоб ті самі проголосили війну Польщі». Умовляючи козаків, король доручив Барабашеві передати на Січ грошей на полагодження військових чайок. А щоб ще більше зацікавити козаків і прискорити хід подій, Владислав подарував грамоту, згідно з якою кількість реєстровців збільшувалась до 20 000, а головне - Війську Запорозькому поверталися всі його давні права. Крім цього, на знак подяки за підтримку польський король вручив старшинам бойову корогву, булаву та інші військові клейноди. 

З радісними надіями та мріями про кращу долю рідного краю повертався Богдан в Україну.

А в цей час у Варшаві польські урядовці, довідавшись про зустріч короля з козаками, захвилювались. Вони стали наполягати, щоб Владислав IV відмовився від усього, що наобіцяв козакам. І під їх тиском король був змушений послати гінця, щоб попередити про скасування грамоти та військового походу козаків проти турків.

Богдан зі старшинами вже наближалися до Чигирина, коли їх наздогнав польський гінець і повідомив про наказ короля. Польський прихильник Барабаш наказав Хмельницькому нікому не розповідати про королівську грамоту і хотів сховати її. Та Богдану це було не до вподоби, бо давно наболіло серце за покривджене козацтво. Він важко переживав за долю Батьківщини, не було вже сили миритися з нестерпним становищем українського народу, що зазнавав знущань з боку польських панів.

У Хмельницького з'явилася думка, як використати скасовану королівську грамоту для відродження козаччини. Він хитрощами виманив у Барабаша грамоту і почав поміж козаками поширювати чутки про її існування.

Здійснення намірів Хмельницького прискорилось через важку особисту кривду, якої він зазнав від поляків.

У 1647 році дрібний польський шляхтич підстароста чигиринський Данило Чаплицький із загоном напав на хутір Суботів, зруйнував його. Поляки пограбували маєток Хмельницького, жорстоко побили канчуками його малолітнього сина. Чаплицький забрав Богданову дружину, яка невдовзі смертельно захворіла і померла. Таке ставлення до козацьких сімей було звичайним для поляків.

Хмельницький разом із старшим сином Тимошем, реєстровим сотником Бурлаєм та охороною (усього близько двох десятків чоловік) потайки вирушили на Запорожжя.

У Великому Лузі та на руїнах старих Січей гуртувалось чимало козаків. Козацтво хоча й принишкло, та не втратило своїх звичаїв і бойового духу.

Недаремно запорожці казали: «Загнали нас ляхи в міх, та не зав'язали».

Залога Кодака отримала наказ від коронного гетьмана захопити Хмельницького і стратити. Триста жовнірів і п'ятсот реєстрових козаків кинулися на пошуки Хмельницького.

Чутка про скривдження військового писаря та смертний вирок, який винесли ляхи, вкрай обурили січовиків.

Особиста образа, якої зазнав Хмельницький, ще більше переконала його, що з польськими магнатами й шляхтичами не тільки простим людям, а й козацькій старшині згоди досягти неможливо.

Співчуваючи Хмельницькому, вони застерегли його про небезпеку.

Богдан послав двох своїх прихильників до переслідувачів на таємні переговори з реєстровцями. Посланці стали умовляти козаків не допомагати полякам чинити розправу над скривдженим товаришем, бо він має намір захищати віру і повернути законні права козацтву. Почувши таке, реєстровці збунтувалися, бо вони вже й самі давно були невдоволені поляками. Частина жовнірів була перебита, а решті вдалося добратися до Січі. Та козаки й там вже повстали і тому замість порятунку жовніри отримали кару.

Прибувши на Січ, Хмельницький у присутності кошового отамана та іншої старшини звернувся до козаків з палкою промовою і попросив сховати його:

- До вас приношу душу і тіло, укрийте мене, старого товариша, захистіть й мене, й себе, бо і вам те ж саме загрожує!

Зворушені козаки відповіли Хмельницькому:

- Приймаємо тебе, пане Хмельницький, хлібом-сіллю та щирим серцем!

Ці події сколихнули Січ.

Січовики стали діставати зі схованок старі гармати і знову лаштувати їх на окопах. Незабаром відлуння від пострілів з січових гармат рознесло звістку про те, що на Запорожжі прокинулася воля.

"3 усіх лісів, ущелин, з островів, приток та лиманів, непрохідних нетрів квапилися човни з біглим людом, які були вдягнені у звірині шкури, але задоволені простою тетерею, адже знов стали вільні, як вітер".

Ожив Великий луг. У плавнях застукотіли сокири - то запорожці почали майструвати нові чайки та лагодити старі, які витягали з очеретів, куди поховали їх десять років тому.

Січовики готувалися до війни. За наказом Хмельницького розповсюджувалися чутки про те, що навесні запорожці прийдуть визволяти Україну від панської неволі. Богдан розумів, що більшості простого населений буде важко пояснити високу мету повстання, тому зручною пропагандою і стала історія "особистої кривди" заподіяної Чаллинським.

Чутки розбуджували не тільки незадоволення поляками, а й довіру до воєнного виступу. Завдяки пропаганді все більше люду збиралося за порогами: великими гуртами почали сходитися селяни, міщани, дрібні шляхтичі.

Водночас, щоб заспокоїти польський уряд, Хмельницький розпочинає листування з коронним гетьманом Потецьким. Той, намагаючись виманити Хмельницького із Січі, палко обіцяв: "Запевняю вас чесним словом, що жодна волосина не впаде з вашої голови, коли ви повернетесь до України". Та Хмельницький не вірив цьому «чесному слову» ї переконав Потоцького, що втік до Січі лише заради власної небезпеки і де має намірів здійснювати будь-якого заколоту.

Заспокоївши поляків на якийсь час, Хмельницький із сином Тимошем на початку квітня 1648 року потайки вирушили до Криму.

Хмельницький шукає союзу з кримським ханом, аби той підтримав козаків у боротьбі з Польщею. Та головною метою цього союзу було забезпечення спокійного тилу запорожцям, а не використання татар як допоміжного війська.

Прибувши у Бахчисарай, Хмельницький заручився підтримкою кримського хана Іслам-Гірея ІІІ.

Щоб зробити Іслам-Гірея ІІІ союзником, Богдан пообіцяв йому дружбу запорожців і запевнив, що припинить напади на татарські території, а з походу проти поляків татари повернуться із великою здобиччю.

Хан вагався. Та коли Хмельницький тонко і дипломатично натякнув, що вдала війна з Польщею зміцнить авторитет хана в Криму - Іслам-Гірей ІІІ відразу погодився на союз.

Доречно сказати, що на переговорах Богдан обходився без тлумача, бо вільно розмовляв татарською.

Хан погодився підтримати козаків, та деякі сумніви і недовіра залишалися. На підтримку козакам він послав погано озброєне військо перекопського мурзи Туган-Бея, до якого входило 4000 татар. Крім того, хан залишив у Криму заручників - Тимоша (сина Богдана) та ще кількох козаків.

18 квітня Хмельницький, залишивши татарське військо неподалік від Січі, повернувся до товариства. Запорожці урочисто зустріли його гарматними пострілами.

Зі слів очевидця: "Вранці, 19 квітня, коли по всьому небосхилу сонце розкидало яскраво-вогняне й  переливчасте проміння, на Січі зібралося понад 30 000 людей. Коли ж вдарили в литаври, що сповістили про початок військової ради, то стало ясно, що січовий майдан надто малий для такої великої сили війська.

Тоді кошовий отаман разом із Хмельницьким вийшли до січову фортецю, де на просторому майдані зручно розташувалося все Військо Запорозьке".

Хмельницький у яскравій та натхненній промові змалював важке становище України, поневоленої ляхами, занепад православної віри. Він нагадав про всі кривди, які зазнало козацтво від шляхтичів і про страчених ними гетьманів Підкову, Наливайка, Сулиму та Павлюка.

Його полум'яне звернення до козаків запалило їх серця жагою помсти.

"Або смерть, або перемога над поляками" - така була ухвала ради.

З усіх боків було чути:

- Слава та честь Хмельницькому! Ми, як стадо без пастуха; нехай Хмельницький буде нашим головою, а ми всі, скільки тут нас є, готові йти проти ланів й помагати Хмельницькому до останньої втрати живота нашого!

І сказані ці слова були «єдиними устами та єдиним серцем».

Твердість переконань і рішучість Хмельницького, його сміливість і владний жест - усе це забезпечувало йому непохитний авторитет серед народних мас і між старшиною.

А в цей час на західному кордоні Запорожжя тримав "значну і пильну сторожу» Туган-бей.

Як свідчать історики, татари на протязі 3 днів затримали близько 10 польських шпигунів, яких передали Хмельницькому. Гетьман надіслав Туган-Бею хліба, вина, риби та м'яса, виражаючи таким чином свою повагу та вдячність.

Від шпигунів Хмельницький дізнався, що коронний гетьман Потоцький зібрав понад 30 000 війська і поділив його на три частини: дві частини війська послав на Запорожжя, в з рештою залишився під Корсунем. Одна частина польського війська (6000 реєстрових козаків під проводом осавула Івана Барабаша та Ілляша Караїмогача) повинна була рухатися Дніпром до Кодака. Друга частина війська (12 000 жовнірів та драгунів, яких очолював 26-річний син Потоцького Стефан) мала рухатися суходолом. Обидві частини війська повинні були об'єднатися біля Кодака, де знаходилися польська залога.

Дізнавшись про виступ поляків, козацька рада вирішила відрядити Хмельницького з 9000 загоном в Україну, щоб не дати ворогові ступити на Запорожжя. Решта ж Війська Запорозького у повній бойовій готовності повинна була залишатися на Січі.

22 квітня 1648 року загін Хмельницького, маючи лише 12 поганеньких гармат, виступив проти добре озброєного польського війська.

Козацький гетьман був неабияким тактиком і психологом, він уникав марного кровопролиття між українськими "братами" і віддавав перевагу переконанню та пропаганді.

Дотримуючись своїх принципів, Богдан Хмельницький послав своїх побратимів Ганжу та Джеджалія уздовж Дніпра, щоб ті перестріли реєстрових козаків і умовили їх перейти на бік запорожців. Сам же Хмельницький вирушив із Січі і перш за все взяв Старий Кодак, не бажаючи залишати ворожу фортецю у себе в тилу. Потім його військо підійшло до річки Жовті Води (неподалік від Дніпра) і отаборилось саме там, де "водні" загони реєстрових козаків мали висадитися на берег, щоб з'єднатися з військом Стефана Потоцького.

Нічого не підозрюючи, польське військо підійшло до Жовтих Вод, де Стефана Потоцького неприємно вразила присутність запорожців. Поляки змушені були швидко отаборитися. Вони збили вози чотирикутником, насипали вали і встановили гармати.

Хмельницький потурбувався про те, щоб тримати поляків у невіданні щодо чисельності та озброєння свого війська. Таким чином, Хмельницький деморалізував ворога, посіяв у його рядах перші паростки невпевненості, розгубленості та переляку перед невідомістю.

Простір між таборами противників становив приблизно 2,5 версти. Щодня протягом кількох тижнів між козаками й поляками відбувалися герці та невеликі сутички.

Вождь козацьких сил «вв'язував» поляків дрібними сутичками, не даючи їм можливості рушити з місця і подати звістку головним силам - у табір Миколи Потоцького.

Хмельницький тягнув час, бо очікував звістки від Гаджі та Джеджалії. Нарешті, ті повідомили, що реєстровці вагаються приєднуватися до запорожців чи ні, бо хочуть почути самого Хмельницького.

Гетьман негайно подався до реєстровців і звернувся до них з палкою промовою, в якій нагадав про всі кривди поляків. Ця промова так вплинула на реєстрових козаків, що вони тієї ж ночі знищили всіх "недоляшхів-підлабузників" і приєдналися до Хмельницького.

Відтепер козацький гетьман був упевнений у швидкій перемозі. Повернувшись до табору, Богдан оголосив своїм полкам, що їм на підмогу йдуть реєстові козаки. Йому вже непотрібно було тягнути час, і він наказав атакувати поляків.

Бій під Жовтими Водами

5 травня почалася велика битва.

Запорожці були погано озброєні, обідрані і майже голі, бо за десять років занепаду козаччини Військо Запорозьке зовсім зубожіло. Та козаками рухала жага помсти за покривджену Україну і бажання отримати свободу.

Поляки ж, навпаки, красувались своїм пишним вбранням, мали гарне озброєння, великі гармати і чисельністю перевершували запорожців.

Козаки завзято кинулися на ворога і так міцно вдарили, що ляхи не встояли проти них і години. Майже відразу загинуло кілька тисяч поляків. Ті, хто залишився живим, ледве встигли сховатися за валами у таборі.

Цього ж дня поляки знову спробували вступити в бій а козаками. Та знову понесли великі втрати і шаблями були відігнані назад до свого табору.

Серед бою зі сходу піднялася валика курява; то татари на своїх конях вели реєстровців. Поляки ж вирішили, що це йде допомога. Вони цьому дуже зраділи, сподіваючись, що, нарешті, отримають бажану перемогу.

Та коли реєстрові козаки почали брататися із січовиками, ляхи розгубилися і зовсім занепали духом. Безперечно, запорожці з часом розбили б польський табір, та великий полководець високо цінував життя кожного воїна і марно не хотів проливати козацьку кров.

Скориставшись недосвідченістю молодого Потоцького, Хмельницький задумав зробити з ляхами те, що вони зробили з козаками Наливайка у 1596 році під Солоницею.

7 травня Хмельницький відправив до польського табору послів - Кривоноса та Крису з невеликим загоном.

Козацькі посланці повинні були переконати поляків у тому, що бояться гніву польського уряду і тому вийшли з Січі тільки для того, щоб оборонятися. Вони запевняли, що хочуть повернути ласку польського короля і вважають за неможливе продовжувати виступи проти його війська. Гінці обіцяли, якщо Стефан з військом повернеться до Миколи Потоцького, то козаки відразу розійдуться,

- Але ми боїмося вашої кари і через те просимо на доказ своєї поступливості віддати усі гармати, а ми залишимося у вас заручниками, - вмовляли посли.

Стефан розумів, що без підтримки батьківського війська йому не подолати повстанців, і погодився на ці умови.

Наступного дня не було ніяких бойових дій, козаки не з'являлися в степу. Цим скористалися поляки і потайки, як вони гадали, вирушили в похід у напрямку Княжих Байраків.

"Загублений серед степів табір безшумно просувався на північ. Кожний знав, що добра не ждати, і тільки прислухався до вісток про ворога".

Так коротко описував один з-поміж поляків-сучасників про ті настрої, що панували тоді в польському таборі.

Та марно ляхи сподівалися на порятунок, бо, прийнявши рішення відходити, вони підписали собі смертний вирок: поляки не підозрювали, що в тилу у них стоїть Туган-бей із військом, а Хмельницький, передбачаючи відступ у напрямі Княжих Байраків, завчасно відправив туди Кривоноса із загоном, щоб ті перетнули шлях полянам, - поробили засідки, покопали рови та повалили дерева.

8 травня, перед обідом, поляки вже майже досягли Княжих Байраків. Та "раптом на небосхилі здійнялась хмара пилу, потім зачорнів натовп люду, і через якийсь час повітря наповнилося диким криком - то був Туган-бей із своїм військом. Татари напали на польський загін: стріли хмарами летіла, вбивали та нівечили людей і коней".

Поляки поспішали до Княжих Байраків, та, опинившись там, не могли зробити і кроку, бо козаки Кривоноса добре додбали про те, щоб ляхи не мали можливості просуватися ані вперед, ані у будь-який бік.

Зчинилася страшна різанина, земля змішалася з кров'ю, і вже до ночі вся шляхта була або перебита, або потрапила у полон.

Врятувався лише один жовнір, який, переодягнувшись селянином, подав звістку старшому Потоцькому про загибель його сина і всього війська.

Так запорожці провчили поляків, які ніколи не дотримувалися умов капітуляції і жодного разу не оглядалися на свої обіцянки й на умови замирення і завжди віддавали на муки та смерть повстанських провідників та старшин.

Звістка про перемогу запорожців над поляками прудкою ластівкою полетіла по Україні.

Летить орел понад хутір

Та по вітру в'ється.

Ой там, ой там бідний козак

З поляками б'ється:

Ой годі ж вам, вражі ляхи

Руську крівцю пити,

Не єдиний лях молодецький

Посиротив діти.

Кобзарі ходили з міста у місто, із села до села. Вони оспівували перемогу козаків, пророкуючи визволення від польського ярма і закликали приєднуватися до боротьби.

По всій Україні стали хутко зростати ватаги повстанців. Вони озброювалися і просувалися назустріч козацькому війську.

Коли відбувалися події під Жовтими Вадами, коронний гетьман Микола Потоцький залишався під Чигирином. Він навіть не підозрював, що трапилося з військом Стефана. Потоцький очікував звістки від сина про перемогу над повстанцями й Хмельницьким, бо був переконаний, що погано озброєних козаків, до того ж як слід неорганізованих, буде неважко подолати.

Перше почуття тривоги з'явилося 11 травня, коли Потоцький отримав повідомлення про перехід на бік Хмельницького реєстрових козаків, які йшли Дніпром й повинні були з'єднатися під Кодаком із загонами його сина Стефана.

З кожним днем тривога зростала, бо більш ніяких повідомлень не було, а "під'їзди" (шпигуни), яких він щодня посилав на Жовті Води, не поверталися (про це подбав Хмельницький).

"Нагла гробова тиша від степів кинула жах на польське військо. Усі відчули, що йти на підмогу Стефану уже запізно, чекати ж теж не доцільно".

Так писав сучасник тих подій.      !

Микола Потоцький збирав нараду за нарадою, бо треба було негайно прийняти якихось заходів.

Нарешті, 14 травня поляки вирушили до Черкас. Коли вони були майже у двох милях від міста (1 українська миля - 7 км), жовнір, якому вдалося вря­туватися під Жовтими Водами, повідомив поляків про загибель Сгефана та його війська.

Це був страшний удар! І тим важчий, що був несподіваним. Потоцький розгубився і не знав, що йому далі робити.

Нарешті, польське військо вирушило на Мошни. Поляків гнав страх. Боючись зустрічі з козаками, вони пішли дуже трудним тереном - шляхом без доріг: лісами й багнами (цей шлях у народі називали "українською пустелею").

Досягнувши річки Рось, виявилось, що міст через неї зламаний (про це завчасно подбали козаки). На переправу було втрачено два дні. Тут Потоцького наздогнав гінець від одного з українських магнатів, прибічника поляків, який пообіцяв коронному гетьману вислати на допомогу 6000 війська.

Очікуючи підкріплення, Потоцький зупинився під Корсунем.

 Артилерія головного війська Хмельницького налічувала 26 гармат, з яких 15 були запорозькі човнові фальконети.

Ці гармати Хмельницький наказам пристосувати до суходільних умов. Відтепер фальконет розміщували на двоколісну "бідку", яку з легкістю тягнув один кінь. Таке нововведення дозволило артилерії бути маневренішою і звільнило велику кількість людей і коней від її обслуги. Особливий подив викликали гармаші, які «влучно стріляли з гармат, ніби з мушкетів».

Битва під Корсунем

Вночі з 23 на 24 травня 1648 року головні козацькі сили переправились через річну Тясьмін, а ввечері 24 травня передові відділи підступили під Корсунь.

У понеділок вранці, 25 травня, військо Хмельницького стало табором на південь від польського (інші козацькі загони переправилися через Рось, нижче Корсуня, й зайняли місто).

Козацьке і польське війська розділяла річка. Цього ж дня між ними почалися дрібні герці і рідка перестрілка. На більш важкий бій Потоцький не наважувався, кажучи, що в «понеділок немає щастя».

Ввечері поляки зловили Галана. У Війську Запорозькому він був «бутом» — козацько-татарським перекладачем. Поляки раділи "язику" і навіть не могли припустити, що Хмельницький навмисно підіслав його до ворожого табору.

На муках Галан "зізнався", що в козацькому таборі налічується понад 15 000 козаків та близько 60 000 татар і незабаром, запевняв полонений, повинен прийти сам хан з усією ордою.

Ця вигадка так настрахала Потоцького, що він вирішив спішно відступати до Богуслава. Та саме на це й сподівався козацький гетьман.

Насправді ж українські сили налічували лише 5000 козаків, в основному піхоти, і 1500 татарських вершників, озброєних луками, а частково й зовсім без зброї.

До Богуслава вели два шляхи: один - відкритим полем понад річкою, інший - горбуватою околицею й лісом. Хмельницький був упевнений, що на смерть перелякані поляки виберуть для відступу шлях лісом. Тому він наказав Кривоносу перекопати лісові шляхи ровами, завалити їх деревами, як і в Княжих Байраках. Сам же Богдан з рештою добірного війська, минаючи ворожий табір, вирушив від Стеблова, щоб розташуватися на шляху польського відступу.

Він зайняв глибоку грузьку долину, яку називали Крутою Балкою і яка перетинала шлях на Богуслав (неподалік від села Горохівці).

Козаки добре підготувалися до зустрічі з ворогом: поробили засідки, покопали рови й окопи, вигідно і зручно розташували гармати.

На світанку 26 травня польське військо почало відступати, використавши козацький прийом: вишикувались прямокутним «табором». Попереду були 8 рядів возів, які прикривали військо всередині прямокутника, з боків - гармати.

"Вирушали поляки на схід з надією на славетну перемогу, а верталися в страху за власну шкуру. Ніхто більше не виявляв охота встрявати з козаками у бій, і кожний з дією сподівався на те, щоб якнайшвидше відірватися від козацьких військ".

Так описували відступ очевидці.

Та це запозичення не принесло бажаного порятунку.

Майже відразу, як військо рушило з місця, у різних місцях поляки стали помічати козацькі загони, що як грізні тіні переслідували «переможців». Однак запорожці не наближалися, а лише мовчки стежили за пересуванням війська. Інколи вони, як привиди, виникали попереду табору, і на подив поляків без жодного пострілу розступалися перед ними.

Стояла дивна тиша, і у Потоцького ще жевріла надія, що козаки не мають наміру збройно зачіпати його військо.

Але тиша тривала недовго, бо козаки спрямовували поляків у потрібному напрямку - до пастки у Гороховій Діброві .

Дуже скоро козаки стали обстрілювати поляків з усіх боків, іноді підступаючи до самих возів. Коли шлях вивів поляків на великий пагорб, то вони жахнулися від того, що побачили: з боків їх оточували козаки, а з тилу переслідували татари.

Відстрілюючись, поляки попрямували до лісу, сподіваючись знайти там порятунок. Та коли вони наблизились до околиць Горохової Діброви, то і тут їх чекала неприємна несподіванка.  Дорога ставала вузькою і по ній вже неможливо було пройти прямокутним табором, а обабіч - грязюка й болото. Зупинитись для перебудови війська поляки не могли, бо з тилу на них тиснули татари. Ворожий табір розтягнувся і дезорганізувався, бо возам, які знаходились по флангах, доводилося долати тернові перешкоди, густі проліски, більшість з них застрягали в болоті й багні. Не в кращому становищі опинилась і середня частина війська. Поляки раділи, що дорога йде під уклін і вони швидко досягнуть лісу. Та радість була передчасною...

Передні вози з розгоном котилися з крутої гори прямо у рови, пориті козаками, на них наїжджали інші вози, застрягали і переверталися під радісні вигуки та стрілянину запорожців. Усе скупчувалося в долині. Почався хаос. Ліс, до якого так поспішали ляхи. став справжньою пасткою, бо не давав їм можливості оборонятися.

Безладні мушкетні й гарматні постріли мало шкодили козакам, які, поховавшись в укріпленнях, рясно посипали поляків "квасолею".

Поляки були приречені. І за кілька годин бою польська армія перестала існувати.

Втрати Війська Запорозького були порівняно невеликими: близько 70 козаків полягли на полі бою та 95 було поранено.

З усього польського війська, яке налічувало 18 000 людей, понад 7000 загинуло, майже 9000 потрапило в полон і тільки 1500 вершникам вдалося втекти.

У бойовищі під Корсунем були захоплені усі польські гармати, обоз із великими скарбами та багато знатного панства.

За великі послуги Війська Запорозького під Жовтими Водами та під Корсунем Хмельницький надіслав на Січ коштовні подарунки: за кожну ворожу корогву - 4 корогви, за бунчук - 2 бунчуки, за булаву - 2 булави, за пару котлів - 3 пари і за кожну гармату - 2 великі гармати.

До всього того він ще додав 1000 талярів січовому товариству на пиво і 300 талярів на січову церкву. (Таляр - срібна монета європейських країн.)

З польським обозом було захоплено ще й кілька сот возів із золотом, грішми та усіляким добром. Цей скарб гетьман відправив до Чигирина й Суботова.

Запорожці отримали наказ Хмельницького розосередитися по всій Україні й гнати поляків та панів. Це сприяло розгортанню визвольного руху.

Запорожці визволяли людей з неволі, руйнували польські маєтки і замки, приєднували до себе повстанців. З кожним днем їх загони зростали і в них вже налічувалось по кілька тисяч людей.

За літо, доки поляки збирали нове військо, майже вся Україна стала вільною. Повстання, мов пожежа, перекинулося у Галичину і навіть у Білу Русь. Уся міська й сільська молодь узялася за зброю; хто за ножі, хто за сокири та коси. Знищуючи панів, вони йшли козакувати і приєднувались до загонів запорожців.

Назва "реєстровий козак" стала зникати. Відтепер кожен вважав себе козаком, навіть той, хто замість справжньої зброї мав кийок.

По селах залишалися тільки літні й підстаркуваті селяни. Вони ділили між собою добро своїх панів, їхнє господарство, худобу і навіть землю. За кілька вільних місяців із поневолених кріпаків вони ставали заможними землевласниками.

У цей час Хмельницький з реєстровими козаками знаходився у Білій Церкві. Він почав складати нові полки українського національного війська. Спираючись на великий військовий досвід, гетьман ставив якість війська вище за кількість.

Хмельницький передбачав, що польський король формує нову армію з метою придушити повстання. І він не помилився.

Вже на початку осені 1648 року полячки зібрали 80 000 військо, почали наступ на Україну і перейшли на східний бік річки Случі.

Спираючись на розповіді шляхти, яка тікала з України, польська старшина раділа, що "у Хмельницького саме холопство, яке не встоїть перед натиском польських кінних військ. Що оце холопство без дисципліни й голодне, і що в таборі Хмельницького шириться дезертирство".

Особливо тішили поляків звістки про те, що Хмельницький стоїть у полі без польових укріплень та що 2000 реєстрових чекає лише нагоди, щоб перейти на бік поляків.

Поляки були впевнені у перемозі. Вони не сприймали всерйоз "численне холопське військо".

Більшість поляків вважали, що військо Хмельницького можна розігнати нагаями. І навіть буде достатньо зовнішнього блиску добре й багато озброєного польського війська, щоб вже самим багатством паралізувати "нікчемних холопів".

Поляки вирішили морально подавити козаків величчю і своїм багатством. На 150 000 возах вони тягли за собою майно, яке, до речі, зовсім непотрібне на війні. Польське військо було досить численним - 80 000 людей. Через те табір був надзвичайно великим і неманевреним.

Дізнавшись про наступ поляків, Хмельницький 30 липня 1648 року вирушив у напрямі Пилявців.

Козацьке військо просувалося помалу, бо Хмельницький пильно стежив за діями поляків. Під Пилявцями козаки зупинилися.

5 серпня Хмельницький зайняв місто Костянтинів. Та через кілька днів повернувся назад під Пилявці, залишивши в Костянтинові досить велику залогу. Гетьману було потрібно, щоб про це дізнались поляка.

Тим часом до поляків доходили різні неймовірні та суперечливі чутки: спочатку вони дізнаються, що у Хмельницького 180 000 кінноти і 30 000 татар; потім надходить звістка, що татари відвернулись від Хмельницького; пізніше поляків схвилювала звістка, що татари знаходяться під Львовом (насправді ж це були диверсійні українські загони), а Хмельницький стоїть за 5-6 миль від передових польських застав.

Звістка, що Хмельницький залишив Костянтинів і повернувся до Пилявців, дуже втішила і підбадьорила поляків. Тому вранці 2 вересня польське військо вирушило на Костянтинів.

Цей шлях виявився дуже важким. Численні переправи й багниста місцевість дуже утруднювали похід обтяженого війська. Крім цього, на протязі всього шляху поляків підстерігала небезпека. Військо знаходилося в постійному напруженні, бо козаки нападали звідусіль, "щипаючи" фланги.

Польське військо розтягувалося.

Трагічною для решти поляків стала переправа через річку Росолівці, що в двох милях від Костянтинова: передовий загін несподівано атакували 200 козаків, і поляки понесли великі втрати.

Важкою виявилась і кількаденна переправа через багнисту річку Случ: козаки іноді атакували по кілька разів на добу.

Козаки користувались тим, що під час переправ поляки не могли дати належну відсіч.

І в тилу польського війська було неспокійно. Там спалахували селянські диверсії, які організовували досвідчені запорожці за наказом Хмельницького.

Польський похід подовжувався.

Хмельницький тим часом знаходився у пилявецькому замку, який поляки презирливо називали «курником». Це мало вигляд, начебто він ні до чого не причетний.

«Сидів і не рухався з місця», і полякам здавалось, ніби козацький гетьман боїться виступати проти них. Поляки не очікували пастки й добре почувалися, бо везли з собою багацько добірних харчів і напоїв, кожен постій цс була нагода добре поїсти та попиячити.

Звістки про те, що козаки захопили Сатанів, Гусятин і Опришківці, Теребовлю та Яворів не бентежили польських старшин, бо Хмельницький сидів на місці, не тікав та й не виходив проти польського війська. Ляхи навіть не здогадувалися, що він уважно стежить, як їхні сили виснажують козацькі диверсійні операції, які організовував сам Хмельницький.

Звідки було полякам знати, що це продумана і послідовна стратегія великого полководця, а не самочинні й спонтанні дії козаків.

Вранці 9 вересня поляки, нарешті, підійшли до Костянтинова і приготувалися до рішучого бою. Але виявилось, що козаків там немає (за наказом гетьмана вони потайки залишили місто). Поляки сприйняли це як відступ. Вони зібрали військову нараду і спокійно міркували: залишатися в Костянтинові й чекати «хлопство» Хмельницького чи вирушити під Пилявці. Після суперечок було остаточно вирішено вирушати на Пилявці, бо козацька піхота не зможе встояти перед сильною польською кіннотою.

Хмельницький, в свою чергу, вже добре знав про чисельність ворожого війська і казав:

- Добрих вояків у поляків - десять тисяч, а решта - це «жиди» (тобто торгівці).

Готуючись до рішучого бою під селищем Пилявці, у лісистій, прорізаній балками і річкою Пилявкою місцевості Хмельницький зайняв найкращі бойові позиції. Козаки знали, що для розташування польського табору залишився тільки горбкуватий терен, тому завчасно покопали рови, щоб можна було непомітно наближатися до ворога.

Польський табір було видно як на долоні, і поляки розташовувалися й окопувалися на очах запорожців.

Бій під Пилявцями

Обидва війська розділяла багниста річка Пилявка. Рівнина, зайнята козацьким табором, тяглася до села Пилявці; попереду табору від річки залишено вільне поле як бойове передпілля.

Головний штаб Хмельницького розмістився у замку Пилявці.

Обидва береги сполучала гребля. Навіть з боку поляків вона була осаджена двома сильними козацькими заставами з міцними польовими укріпленнями.

Гребля мала велике стратегічне значення, бо табір без води втриматися довго не міг. До того ж нею могло пройти велике число кінного й пішого війська без перешкод.

Щоб забезпечити табір водою, поляки постійно були змушені стикатися з обсадами козаків. Тому постачання водою було пов'язано з небезпекою для життя.

Лівим крилом українського війська командував полковник Півторакожух, правим - полковник Кривоніс, передовими частинами центру - полковник Чорнота.

Після приходу головних польських військ відбулися перші герці. Противники намагалися показати власну перевагу і легковажність один до одного. Психологічна тактика у них була різна: поляки виставляли найкращих багато озброєних воїнів, а Хмельницький висилав малодосвідчених козаків (з повстанців) під проводом досвідчених старшин.

Так гетьман давав зрозуміти полякам, що не вважає за потрібне на герці висилати кращих бійців.

Вранці 11 вересня 1648 року розпочалася перша завзята битва за греблю.

Поляки покладались на свою сильну кінноту і раділи, що Хмельницький виставив проти них піхоту.

До цього історія не знала жодного випадку, щоб піхота у відкритому бою отримала перемогу над кіннотою.

Та з боку великого гетьмана це був обміркований маневр. Козаки, просуваючись ровами, зненацька виникали перед польською кіннотою то з одного боку, то з іншого. Загони Хмельницького засипали поляків рясним вогнем, а коли противник починав атакувати, - безсоромно тікали.

Для більшості поляків така поведінка козаків була запорукою швидкої перемоги, бо ж цілі козацькі сотні втікали, побачивши кількох поляків. Та ті поляки, які хоч раз стикалися з козаками у бою, добре знали про козацьку завзятість та їхню зневагу до життя. Тому вони з недовірою ставилися до «боягузтва козаків» і були впевнені, що це якісь хитрощі. Насправді ж так воно й було.

Відступи козаків - це був тактичний маневр Хмельницького. Таким чином славетний полководець підготовлював заманення поляків у тактичний мішок.

Козаки, які мали лише самопали й інше порівняно примітивне озброєння, і бойовим духом, і дисципліною, і любов'ю до Батьківщини стояли вище від шляхетських військ, озброєних блискучим золотом і сріблом.

Вранці 13 вересня почався вирішальний бій.

Поляки почали атаку кіннотою, а запорожці з флангів завзято вдарили з гармат. Центр козацького війська від проводом Чорноти після короткого опору залишив ворогові важливий стратегічний об'єкт - греблю.

Польська кіннота, яка терпіла обстріли флангів, з усіх сил кинулася вперед, сподіваючись на легке захоплення залишеної козаками греблі. Не зустрічаючи аніякого опору, поляки перейшли на другий берег річки. Нарешті, важливий об'єкт був захоплений! Окрилені швидкою "перемогою", поляки не могли зупинитися і захоплено почали переслідувати відступаючі піхотні загони Чорноти.

Ніхто навіть гадки не мав, що Чорнота втягнув польську кінноту в тактичний мішок. Нічого не підозрюючи, поляки увірвались на болотисту рівнину і раптом опинились під шаленим вогнем, який не припинявся ні на хвилину. Рови надійно захищали козаків від ворожої кулі. Нищити польську кінноту допомагала й дотепність запорожців, які, відступаючи, скрізь порозкидали «зубці часнику».

«Часником» називали залізні якірці, які мали чотири гострі кінчики. Вони вбивалися в копита й виводили коней з бою. До речі, «часник» козаки часто розкидали на шляху ворожого маршу.

Кіннота опинилась у скрутному становищі. Вершинки сподівались на допомогу піхоти, а розгублені польські старшини втратили віру в свої сили і занепали духом. Польська піхота стояла біля обозів і чекала наказів, а цих наказів не було. Блискуча польська кіннота була вщент розбита.

Так всупереч усім переконанням про вищість кінноти над піхотою Хмельницький довів усьому світу, що, вміло і грамотно маневруючи піхотою, можна не тільки встояти проти добре озброєної кінноти, а й перемогти її.

Надходив вечір. Козаки, майже не зустрічаючи опору, дійшли до передніх валів польського табору.

Сам Хмельницький був в Авангарді війська і рішуче закликав козаків:

- За віру, молодці, за віру!

Темрява перервала подальший бій, і козаки відійшли до свого табору.

Поляки ж зібрали термінову нараду, бо ситуація, в якій вони опинились, їм здавалась безвихідною. Найкраща сила поляків - кіннота - була знищена, а решта війська через поразку втратила моральну силу.

«Не знаємо, що далі буде, - писав один з учасників тих подій, - щиро мушу написати і кожний це признає, що заледве половина війська нам осталася, та й ця решта втратила дух».

Замість того, щоб прийняти якихось термінових заходів, польська старшина піклувалась про те, як найшвидше вирватися з небезпеки та врятувати особисте майно. Шляхта почала навантажувати вози і безладно залишати табір.

Втеча відповідальних начальників доконала решту війська, яка й собі стала збиратися та тікати. Зчинився хаос, напруження перевершило всякі межі: ганебно тікали всі, хоч за ними ніхто й не гнався. Ляхи тікали в такому безладі, що біля Костянтинова завалили міст через річку Случ і у великій кількості потопилися.

Здобич, яку захопило українське військо, перевершила всі сподівання, бо поляки покидали усе своє майно.

То пан Хмельницький,

Житель чигиринський,

То він ночей недосипає,

Коло Случі-річки ляхів й жидів доганяє.

Скоро догнав увечері пізно,

І стало дуже по вулицях тісно:

І там до їх прибуває,

Ще й на козаків гукає,

Да ще й словами промовляє:

"Друзі панове-молодці!

До Случі-річки прибувайте,

Жидів та ляхів упень рубайте.

І до їх козацькими словами промовляйте:

«Ото буде по той бік Случі ваше,

 А по сей бік Случі буде пана Хмельницького - наше!»

26 вересня 1648 року Хмельницький залишив військо під Пилявцями, вирушив до Костянтинова, де зібрав наряду. На цій нараді було вирішено знищити решту польського війська.

Запорожці бажали помститися і прагнули обмити ворожою кров'ю майдан Варшави, на якому закатували не одного козацького гетьмана. Тому вони вмовляли Богдана йти у саме вороже лігвище - столицю Польщі. Хмельницький погодився з більшістю голосів, і козацьке військо вирушило на захід - Львів та Зборів.

Безумовно, похід на Варшаву закінчився б для поляків великими втратами. Та в цей час помер король Владислав, а новий король Речі Посполитої - Ян Казимир, вступає у переговори а Хмельницьким. Він запевнив козацького гетьмана, що хоче миру. Умовляючи Хмельницького, Ян Казимир обіцяв зробити усе, щоб задовольнити вимоги козаків, аби тільки українські війська повернулись. Хмельницький пішов назустріч польському королю. Його влаштовував мирний договір, адже на той час гетьман ще не мав думки відлучати Україну від Польщі.

Хмельницький повернув полки до Києва, розпустивши більшість козаків по домівках.

У Києві Хмельницького зустрічали дуже урочисто. Верхи на коні він під'їхав до Золотої Брами, вислухав там промови, в яких славили його, як визволителя України від польського ярма. Та й було за що прославляти. Адже він з незначними силами спромігся зробити те, про що мріяв, але не зумів досягти жоден з його попередників.

Уся Україна, від Карпатських гір до верхів'я Десни, Псла та Ворскли стала вільною і визнавала владу тільки українського гетьмана.

Під радісні вигуки киян Хмельницький під'їхав до собору святої Софії. Його вітали митрополит Київський і патріарх Ієрусалимський Паїсій.

Спокійне гетьманування Хмельницького тривало недовго. Бо Ян Казимир нічого не зробив з того, що обіцяй запорожцям. Крім того, на початку 1649 року зібрав військо, щоб вирушити на Україну для приборкання козаків.

Довідавшись про наміри польського короля, Хмельницький терміново зібрав козацьке військо й уклав союз з кримським ханом.

У травні 1649 року польські війська перейшли річку Случ і почали атакувати прикордонні українські залоги. Водночас у напрямку Києва вирушило литовське військо під проводом Радзивілла.

Зібравши 360000 війська, Хмельницький вирушив на Волинь і відтіснив поляків до Збаража. (У цьому поході по флангах козацьких полків йшли татари.) Збараж було взято в облогу. Почалися запеклі бої.

Козацька розвідка доповіла, що на допомогу полякам йде сам король Ян Казимир з військом.

За голову Хмельницького було обіцяно 10 000 злотих.

Козацький гетьман зробив так, щоб король не мав точних відомостей про чисельність його війська і взагалі про те, як розгортаються події під Збаражем. Залишивши частину свого війська утримувати облогу під Збаражем, Хмельницький з рештою вирушив назустріч королівським військам. Всі ці маневри гетьман спромігся виконати таким чином, щоб про них не довідалися ні обложені в Збаражі, ні розвідка короля. Козацькі й татарські загони водночас вдарили по ворогу майже з усіх боків. Тому несподіваний удар для королівського війська став згубним: у першому ж бою загинуло понад 4000 поляків.

«Це була не битва, а скоріше різня, - писав пізніше очевидець. - Перший цвіт польської шляхти був стертий козацькою рукою».

У розпал бою Ян Казимир мало не потрапив у полон до запорожців. Гетьман в останню мить зупинив бій, бо до складу його війська входили татари, які могли поставити вимогу видати їм Яна Казимира. Хмельницький все ж таки мав короля за свого державця, тому, мабуть, і не захотів, щоб це сталося.

Зборівський договір

Дуже скоро Богдан пошкодував про свою великодушність, бо Ян Казимир підкупив хана золотом і той повернув своє військо в Крим, розорюючи й руйнуючи все на своєму шляху.

Щоб виграти час, Богдан Хмельницький був змушений погодитися на переговори з польським урядом.

18 серпня 1649 року був укладений Зборівський договір.

Основні положення Зборівського договору: число реєстрових козаків мало налічувати 40 000; козаки мали жити на Київщині, Брацлавщині, Чернігівщині; київському митрополиту дозволялось стати членом сейму; у Києві полякам було заборонено засновувати католицькі школи.

Хмельницького не задовольняла така угода, та все ж вона давала можливість зайнятися державною діяльністю.

Молдавський похід

Кримський хан, щоб загладити свою провину під Збаражем, запропонував Хмельницькому спільний похід на Молдавію.

Кримський хан мав свої рахунки з Молдавією. Хмельницькому вигідно було розірвати союз молдавського воєводи Василя Лупула з Польщею.

А для зміцнення майбутнього молдовсько-українського союзу Хмельницький хотів оженити свого сина Тимоша з дочкою Василя Лупула - Розандою. Богдан планував, що згодом Тиміш мав стати господарем Молдавії.

Восени 1650 року Хмельницький із сином Тимошем та 70 000 військом запорожців вирушає походом на Молдавію. Несподівано перетнувши її кордони, передові полки Данила Нечая увійшли в молдавську столицю Ясси.

Василь Лупул сподівався на допомогу Польщі, та польський король не наважився втручатися у цю справу й виступити проти козаків.

Після вдалого походу на Молдавію Хмельницький розпустив велику кількість козаків, бо дотримувався Зборівського договору.

Польський король, відчуваючи небезпеку з боку козацької республіки, став звинувачувати Хмельницького у зв'язках з іншими країнами, на що гетьман відповідав:

- Просимо наполегливо, Ваша Величність, не приводьте нас до крайнього відчаю, до якого нас жаль і гніт приневолює, і не змушуйте до цього, щоб ми деінде шукали допомоги. Ми, охороняючи наші голови й запобігаючи нашому лихові, мусимо шукати собі приятелів.

Все йшло до того, що тимчасове примирення невдовзі закінчиться.

Битва під Берестечком

У 1651 році поляки з чималим військом несподівано напали на Брацлавщину і Вінницю. Дізнавшись про це, Хмельницький почав збирати козаків.

Обидва війська зійшлися на Волині під Берестечком.

• Козацьке військо налічувало 100 000 людей, з яких лише 40 000 були справжніми воінами і добре озброєними. Решта ж - це були селяни, озброєні сокирами, ціпами, косами й шаблями. Нестача власної кінноти змусила Хмельницького звернутися до татар.

•  Польське військо налічувало близько 150 000 людей. Польська шляхта, як завжди, вибиралася на війну з великими припасами усілякого добра. З історії відомо, що польський табір налічував півмільйона обслуги, півмільйона возів і півтора мільйона коней.

В усіх тодішніх військах найважливішим родом зброї була кіннота. Польська кіннота була дуже сильна і своїм складом відповідала тодішнім умовам бою.

Польське військо підійшло до Берестечка першим і зайняло досить широку рівнину, що дозволило зайняти вигідніші позиції. Щодалі ця рівнина звужувалась, і місце, яке залишилось для улаштування козацького табору, на перший погляд, не дозволяло маневрувати війську на повну силу.

Великий полководець не тільки не розгубився, а навіть використав невигідний ландшафт на свою користь. Він розділив військо на табори, які розділяли кілька миль. Час від часу гетьман наказував змінювати місця дислокації окремих загонів.

Болота, багна і ліси, у яких важко було маневрувати обтяженому польському війську, для козаків стали добрим заслоном. Невеликі козацькі табори з легкістю пересувались по не придатній до бою місцевості і за короткий час могли з'явитись під Сокалем, під Берестечком, під Дубнами. Крім цього, зі своєї позиції гетьман міг спостерігати всі рухи польського війська.

Хмельницький майстерно приховував справжні наміри й сили козаків, і поляки ніколи не знали, чи зустріли вони цілий табір, чи лише передову сторожу, а може лише якийсь невеликий загін.

Військова дисципліна й відданість Хмельницькому були такі міцні, що, потрапивши у полон, козаки навіть на важких муках давали тільки вигадані й неправдиві показання.

27-28 червня 1651 року за наказом Хмельницького татари почали «зачіпні акції»: атакують, потім відступають і знов атакують (традиційна татарська тактика, яка відома ще з часів хана Батия). Поляки, відбивши атаку татар, переходили у наступ.

29 червня козаки, добре пощипавши поляків з правого флангу, захопили 28 коругв, серед яких була й коругва одного з коронних гетьманів.

Вранці 30 червня польський король поділив військо на три частини: правим і лівим флангами командували коронні гетьмани, а центральною частиною війська, де переважно знаходилась польська і німецька піхота, - сам король.

"Коли ранковий туман розсіявся, обидві армії предстали в усій своїй пишноті. Здавалось, що піднялася театральна завіса, яка відкрила величаву панораму.

Серед усього видовища грізно виділялися польські гусари в обладунках і з крилами (з орлиних пір'їн) за спиною".

Велич, розкішне вбрання добре озброєного численного польського війська, настільки вразили татар, що морально вони були роздавлені.

Один з німецьких офіцерів, який брав участь у цих подіях, пізніше писав: "Кримський хан, уважно оглянувши королівське військо, послав гінця до короля з пропозицією про готовність підписати разом з козаками мирну угоду. А коли козаки не погодяться, він погрожував силою доставити "Хмеля" до поляків".

Кримський хан, як завжди, перш за все намагався отримати вигоду, "забуваючи" про зобов'язання перед союзниками.

Приблизно опівдні польський король наказує атакувати козацький табір. Військо ж Хмельницького не тільки вдало відбиває атаку, а й переходить у наступ. Та їх зупинили німецькі найманці. Козаки стали відходити до свого табору, а поляки почали обстрілювати татарське військо.

Кримський хан знав, що підступ й інтриги властиві не тільки татарам... Тому він не витримує і спішно тікає. Його військо переслідує польська кіннота. Переляк татар переходить усі межі, й вони кидають напризволяще не тільки трупи співвітчизників, а навіть поранених, чого раніше ніколи не було.

Втеча татар для козацького війська мала трагічні наслідки, бо оголився лівий фланг. Скориставшись цим, королівська артилерія відразу почала обстрілювати  "слабке місце" війська Хмельницького.

Залишившись без гетьмана, козаки використали традиційну воєнну тактику: вночі переміщують табір ближче до болота, огороджують возами й обсипають земляним валом.

4 липня поляки зайняли позиції, які раніше утримували татари. Та козаків це не засмутило, і вони продовжували робити вилазки й нищити поляків.

6 липня козаки відправили до польського короля послів - миргородського полковника Гладкого, чигиринського - Крису й військового писаря - Петрашевського. Залишивши Крису заручником, король передає через послів листа до козаків.

9 липня козаки, незадоволені командуванням Джеджалія, скидають його і замість нього наказним гетьманом обирають Івана Богуна.

Цього ж дня козаки дізналися про принизливі умови замирення, які запропонував їм Ян Казимир. Це викликало у козаків почуття гніву і роздратування. Вони з обуренням відхилили королівські умови, про що негайно повідомили поляків.

Реакція ляхів на відмову була миттєвою: король наказав обстрілювати козацький табір з гармат. Водночас коронний гетьман обходить козаків з лівого флангу й займає тили українського війська.

Таке становище загрожувало козакам повним оточенням. У зв'язку з цим Богун негайно збирає військову нараду, де вирішується найголовніше з питань - вихід з облоги. Козацькі старшини вирішили виступити невеликим загоном, щоб збудувати мости через річку Плящівку, відігнати поляків з тилу й таким чином прокласти шлях для відступу всього козацького війська.

До світанку 10 липня Іван Богун з 2000 козаків, не повідомивши про свої плани решту війська, вирушив із табору.

Це була помилка, бо наказний гетьман, вирішивши наслідувати тактику Хмельницького (діяти засекречено), не врахував, що великий гетьман користувався непохитним авторитетом і довірою всього українського війська. 

Ці дії викликали підозру. Серед повстанців, які вперше брали участь у воєнних діях, стали поширюватися чутки, що Богун кинув козаків напризволяще, а сам рятує власну шкуру. В козацькому таборі почалося безладдя: одні відступали, намагаючись врятуватися плавом через річку та болото, інші робили спроби прорватися через полчища поляків...

Довідавшись про відступ війська, Богу відразу повернувся у табір й став закликати відступаючих зупинитися. Та все було марно, встановити лад йому вже не вдалося.

Триста найдосвідченіших козаків залишились на позиціях і тримали лінію оборони. Вони окопалися на острівці серед багна й відбивалися від багатотисячного польського війська.

Їх було триста...

Триста відважних лицарів козацького війська, виснажених та змучених двотижневою битвою, були повні рішучості битися до кінця. Жоден з них не погодився здатися у полон.

Всі, як один, склали голови, але дух козацький так і не був зламаний.

Останній з козаків, якого ляхи загнали у воду, відбивався до останнього подиху. "Вже потонув пробитий кулями човен, усі боєприпаси давно скінчалися, не витримала й загартована у боях козацька шабля." Останній із загиблих героїв, отримавши 14 куль, знесилений від поранень відбивався лише однією косою!

Сам Ян Казимир був вражений тим, як завзято бився відважний воїн. Королю залишалося лише жалкувати про те. що в його війську немає жодного такого відданого й витривалого воїна.

Високо оцінивши доблесть козака, польський король запропонував йому пощаду. Та запорожець зволів смерть, ніж миття у неволі і замість відповіді продовжував розмахувати косою, намагаючись знищити хоча б ще одного з ворогів, що наближалися.

Щоб стратити героя, поляки змушені були увійти, у воду по саме горло!

Це була перша відчутна поразка повстанців.

Богдан Хмельницький після викупу козаками із татарського полону стан під Білою Церквою готуватися до оборони від поляків. Віл спромігся зібрати 50 000 козаків і селян. Щоб забезпечити повстанцям спокійний тил він був змушений знову звернутися до союзу з татарами, які поповнили його військо на 40 000 воїнів.

Польське й козацьке війська були виснажені боями і не поспішали продовжувати війну. До того ж наприкінці липня в Київ увійшло 10-тисячне польсько-литовське військо на чолі з Янушем Радзнвіллом.

Хмельницький був змушений прийняти пропозицію перемир'я, яке запропонував польський уряд.

18 вересня 1651 року в Білій Церкві була підписана мирна угода, згідно з якаю влада гетьмана обмежувалась лише Київським воєводством, а козацький реєстр мав налічувати 20 000 козаків. Крім цього, гетьман зобов'язувався розірвати союз з кримським ханом.

Бій під Батагом

Нав'язаний Білоцерківський договір не влаштовував Хмельницького, але давав можливість підготуватися до воєнних дій (подбати про гроші для війська та про закупку боєприпасів, селітри, сірки й олова, забезпечити спокійні кордони).

Потребувало, врешті, спокою й передишки селянство, на те, горб засіяти ниви й виростити хліб, без якого Україні загрожувало марево голоду.

14 травня 1652 року в Чигирині Богдан Хмельницький скликає велику військову раду (всіх полковників, осавулів, сотників і всіх козацьких урядників).

Українська мобілізація йшла швидко й справно. Вже наприкінці травня вся українська держава була готова до війни.

Славний козацький гетьман мав намір застосувати тактику несподіваного наступу і повного оточення ворога.

Із світової військової історії відомо, що оточення обов'язково приводило противника до морального розкладання, послаблення фронту, і що дуже важливо - відрізало ворогові шлях до відступу. «Коли рівновага ворога порушена, - все інше зайве», - казав Наполеон. Задовго до Наполеона великий козацький гетьман це добре знав і при нагоді вдало використовував.

Приховуючи свої наміри, Хмельницький пише листа до коронного гетьмана Калиновського: "...не хочу таїтися перед вами, що неслухняний син мій Тиміш, взявши декілька тисяч війська, йде сватати дочку молдавського господаря. Певна річ, що яке кому до цього діло. Але я дивуюся, чому оце численне польське військо отаборилося біля Батога, ніби на те, щоб заступити дорогу моєму синові. Прошу вашу вельможність, зважаючи на спокій вітчизни, підійдіть з вашим військом - тим більще, що військо польське таборує на місці зовсім не зручному, щоб оборонятися. Боюся, щоб часом весільні бояри, люди легкодушні, не стали сваритися з військом, а синові моєму, людині молодій, не прийшла думка пошукати першого успіху військового таланту".

Калиновський, добре знаючи про непередбачені дії з боку Хмельницького, не знав, чого від нього очікувати. Польські ж старшини схилялися до думки, що нападу не буде, бо українські сили надто слабкі. Якщо ж Хмельницький й наважиться атакувати, - міркували старшини, - то почне наступати з боку річки. Поляки вважали розташування свого табору дуже вигідним, бо річка Бог незвичайно б затруднила козацький наступ.

Та Хмельницький, зосередивши основні сили під самим польським табором, - серед лісів і пагорбків - не збирався починати наступ з боку річки. Гетьман вдало маневрував двома флангами, які оточили ворога і нанесли несподіваного   удару.

Серед темної ночі почався бій. Козаки з усіх боків атакували польський табір. Розгублені поляки втратили орієнтацію і не знали, хто і звідки наступає.

Тиміш наказав підпалити величезні скирди сіна, нагромадженого поляками посередині табору. Спалахнув вогонь і освітив поло бою. Саме в цю мить вступили до бою основні сили козаків на чолі з Хмельницьким.

Після короткого бою козаки вдерлися в польський табір і вщент розбили його. В цьому бою загинув сам коронний гетьман Калиновський. Та й мало хто вийшов живим, лише невелика жменька поляків врятувалась від козацької шаблі.

Козаки здобули 58 гармат і багато воєнних припасів. Все інше добро Хмельницький віддав татарам.

Бій Хмельницького під Батагом порівнювали з перемогою Ганнібала (216 рік до к. є.), яку він одержав над римлянами під Каннами.

Звістка про поразку під Батагом нагнала на поляків неабиякого жаху. Шляхтичі не лише спішно покидали Україну, а й не затримувались навіть і в самій Польщі, бо боялись помсти козаків.

Внаслідок Батазької перемоги більша частина українських земель знову стала вільною від польського гніту.

Ця перемога суттєво вплинула на дипломатичні стосунки Хмельницького з іншими державами, а головне (на той час) - з Московією, яка обіцяла розглянути питання про союз і надання допомоги Хмельницькому при необхідності.

Похід Тімоша на Молдавію

Влітку 1653 року на прохання молдавського господаря Василя Лупула (якого усунули від влади) Хмельницький організував воєнний похід.

8 квітня 1653 року 80 000 козаків під проводом Тимоша вирушили у Молдавію. Перетнувши Брацлавщину, українське військо поповнилося 2000 молдавських опришків. Козаки форсували річку Дністер біля Ямполя й зайняли фортецю у місті Сороки, а потім вирушили на Ясси.

Дізнавшись про наближення козаків 20-тисячне угорсько-волоське військо відступило, і Тиміш зайняв столицю Молдавії і повернув владу Лупулу . Та молдавському господарю здавалося цього замало і він став благати Тимоша захопити Волощину.

Тиміш був людиною хороброю, але на відміну від батька йому бракувало здібностей політика й воєначальника. Козацька старшина вказувала Тимошу на згубність походу на Валахію, та, окрилений легкою перемогою, він залишився байдужим до попереджень досвідчених козаків.

Це була велика помилка, бо внаслідок легковажності гетьманича українське військо зазнало великих втрат. Сам же Тиміш був важко поранений. У нього почалася гангрена, і незабаром він помер.

Внаслідок не продуманого кроку Тимоша Україна набула собі ворогів - Волощину та Трансільванію.

Зрада татар під Жванцем

Незабаром виявилося, що Польща таки не зреклася України і готується до нового походу.

Восени 1653 року польський король вдерся з 20 000 військом на Поділля й улаштував оборонний табір під містечком Жванець поблизу Кам'янця-Подільського.

Хмельницький, готуючись до війни, в черговий раз заручився підтримкою кримського хана.

Готуючись до військового виступу, Хмельницький сповістив запорожців про нелюдські вчинки нового проводиря польського війська - Чарнецького, який випалював села й без жалю вирізував людей. Крім того, він повідомив, що король виступає не тільки з польським. військом, а й веде із собою союзників - угорців та волохів, погрожуючи не  тільки геть викорінити козаччину, а й знищити весь український люд.

Хмельницький зупинився під містечком Гусятин, а кримський хан Іслам-Гірей став ближче до Жванця.

Поляки опинились у досить скрутному становищі, бо їм загрожувало повне оточення. Та кримський хан у відповідальний момент знову зрадив і вже назавжди розірвав союз із Хмельницьким. За спиною козацького гетьмана він почав переговори з Яном Казимиром.

Причини зради були досить прості: татари кілька віків жили торгівлею українськими невільниками, а перебуваючи в союзі з козаками, Крим позбувся великих прибутків.

Несподівано розірвавши союз із Хмельницьким, татари почали лютувати на українських земляк, хапаючи людей у неволю.

Переяславська рада

6 січня 1654 року в Переяславі відбулася велика козацька рада, на якій великий український гетьман виступив з проникливою промовою. Він яскраво змалював виснажене війною становище України і вказав на можливих союзників, які готові падати допомогу козацькій державі. Хмельницький запропонував заключити військово-політичний союз з московською державою.

Всі учасники одностайно погодилися з пропозицією Хмельницького.

8 січня 1654 року у Переяславі розпочалися переговори Хмельницького з послами від царя Олексія Михайловича про союз з Московією.

Перші непорозуміння в новим союзником

Після отримання царської грамоти Хмельницький з козаками повинні були присягнути на вірність цареві.

Козацький гетьман погодився з цим, але раніше, за його вимогою, посли від імені царя теж повинні були присягнути на Євангелії, що царський уряд ні з якої причини не порушить своїх обіцянок щодо козацької держави. Та посли категорично відмовились, посилаючись на те, що "не пристало" присягати, бо це справа підданих.

Хмельницький не наполягав і погодився на односторонню присягу, бо не хотів, щоб переговори з Москвою зірвалися. Він розумів, що на цей час залишитися без сильного союзника - поставити під удар Україну.

Таким чином, московські посли обмежились обіцянками та домовленістю на словах. Не було підписало жодного документа.

«Дружба» з москалями

Військовий союз України а Московщиною стурбував Польщу, Крим, і навіть турецького султана. Уклавши союз, вони вирішили покарати Хмельницького за зраду. Спалахнула важка довголітня боротьба ще не зміцнілої української держави з віковічними ворогами: поляками, татарами і турками.

За словами сучасника, наприкінці 1654 - початку 1655 років Поділля, Брацлавщина і Південна Київщина були страшенно спустошені. Безліч сіл, містечок і міст були спалені, а у полон до бусурманів потрапило понад 200 тисяч українців.

Москва допомагала козацькій державі у визвольній війні з Польщею. Та поміч ця була млявою. І тільки завдяки козацькому героїзму, військовому досвіду і таланту багатьох українських полковників об'єднане українсько-московське військо отримало чимало славних перемог.

У ході війни москальські генерали намагалися взяти відвойовані землі під свій контроль "на царське ім'я".

24 жовтня 1656 року Польська та Московська держави підписали мирну угоду. Вони домовились про розподіл України: Лівобережна частина відійшла до Московії, а Правобережна - до Польщі.

Переговори велися потай від Хмельницького, і це викликало велике обурення українського гетьмана. Він справедливо вважав політику москалів віроломством і розцінив порушення угоди московською стороною як розрив двобічних зобов'язань.

Дізнавшись про розподіл України, татарський хан Іслам-Гірей зловтішався. Та не довгою була його радість: хан влаштував велике сімейне свято, яке для нього закінчилося трагічно, бо його отруїла українська молодиця, яку він захопив під час одного з воєнних походів.

Так українська дачка помстилася ненависному ворогові за всі зради та порушення зобов'язань перед Богданом Хмельницьким.

Не припиняючи боротьби проти Польщі, український гетьман вислав послів до Швеції, Туреччини, Молдавії й Угорщини, шукаючи підтримки і нових союзників.

Шведський король Карл Густав радо погодився допомогти Хмельницькому, бо вважав його гідним союзником. Він надав гетьману декларацію про визнання прав козацької держави на західно­українські землі, а за це просив Хмельницького виступити посередником у мирних переговорах з Москвою.

У листопаді 1656 року Богдан Хмельницький приєднується до воєнного союзу між Швецією та Трансільванією (сучасна Румунія) - лютих ворогів Речі Посполитої.

У 1657 році козаки на чолі з Антоном Ждановичем беруть участь у поході об'єднаного шведсько-трансільванського війська під проводом князя Ракоція на Галичину. Після цього вони разом зайняли Краків і дійшли до самої Варшави.

Нарешті, здійснилася давня мрія козаків "погуляти по майданах ворожого лігвища". Та трансільванський князь Ракоція вороже ставився до Ждановича й усього Війська Запорозького, пам'ятаючи похід Тимоша Хмельницького. Тому козаки, "вдосталь погулявши по Варшаві", за наказом Хмельницького повернулися в Україну, залишивши Ракоцію сам на сам з поляками, і той капітулював.

За великі заслуги Війська Запорозького під час визвольної боротьби за незалежність України Богдан Хмельницький видав універсал, яким затвердив право запорожців на землі, надані їм ще королем Стефаном Баторієм.

Універсал Богдана Хмельницького

"А тепер так само володіти вам стародавнім містом запорозьким Самарою, з перевозом і з ґрунтами вгору Дніпра до річки Орелі, а вниз аж до ногайських та кримських степів, а через Дніпро і через Дніпрові і Бугові лимани, як споконвіку було, - по Очаківські улуси та вгору річки Бугу аж до Синюху; від самарських же земель через степи аж до Дону річки, де ще в давні часи запорожці зимівниками сиділи, - і все те щоб непорушно повік-віків при козаках запорозьких зоставалося"

Такими подіями завершилась дев’ятирічна національно-визвольна війна українського народу, хоча далеко не всі землі ще були визволені від чужинської влади.

У цих складних умовах здоров'я гетьмана похитнулося. Ще на початку 1656 року Хмельницький захворів, і недуг поступово виснажував великого українського гетьмана.

В кінці свого життя Богдан Хмельницький та старшина українського козацтва зрозуміли, що уклавши угоду з Московською державою, вони зробили велику помилку. Вони сподівались, що разом з одновірцями (віра в ті часи грала дуже велику роль) зможуть відстояти свою державу. Але Московщина почала втручатися в усі сфери життя України, брутально порушуючи усі угоди.

Хмельницький зрозумів, що Україна отримала не вірного союзника, а віроломного ворога.

7 липня 1657 року у Чигирині Богдана Хмельницького не стало.

Великим сумом і журбою сповнялися маси українського народу від звістки про смерть улюбленого гетьмана.

Поховано Богдана Хмельницького у Суботові в Іллінській церкві, яку він збудував ще за життя.

То не чорні хмари ясне сонце заступили.

Ти не буйні вітри в темнім лузі бушували.

Козаки Хмельницького ховали.

Батька свого плакали.

Гетьман Хмельницький має в українській історії велику славу. І дійсно, він краще за всіх інших розумів історичну ситуацію в Україні на той час. Широкий світогляд і послідовність у діях, хоробрість і рішучість, любов до рідної України і ненависть до її ворогів, талант державного діяча і дипломата - усе це вирізняло Хмельницького серед сучасників.

Він спромігся відбудувати вільну державу в Україні, що була цілих триста років лід пануванням Литви й Польщі. На жаль, передчасна смерть гетьмана не дозволила оборонити ще молоду українську державу від усіх ворогів, а було їх забагато.

Але по слідах Хмельницького підуть інші гетьмани і, як побачимо, Україна вже ніколи потім не буде в такій неволі, як перед Хмельницьким.

Copyright © Elektrotosha, 2010

Designed by ©