Elektrotosha

Петро Конашевич-Сагайдачний - нащадок українського шляхтича, родом із міста Самбора.

Петро здобув добру освіту, знав кілька мов, мав гострий розум, та не пішов шляхом тодішніх учених. Духовна атмосфера, яка оточувала Конашевича під час навчання, сформувала його особистість. Любов до вітчизни, патріотизм, турбота про народ і його блага стали метою життя Конашевича-Сагайдачного.

Ще з молодих років Петро бореться з бусурманами. Він бере участь у всіх морських походах під проводом Самійла Кішки, здобуває військовий досвід, набуває авторитету та слави серед козаків.

У всіх своїх діях Конашевич виявляв непересічний розум, твердість волі, непохитність, мужність, розважливість і поміркованість. Його сучасник Яків Собеський, який добре знав Петра, писав: «Муж рідкісної мужності, зрілого судження в ділах, дотепний у словах і вчинках». «Це був чоловік великого духу, сміливий розумом, шукав небезпек, у бій ішов перший, а відходив останній, меткий і дуже діяльний, умів досягати поставленої мети. У таборі був сторожкий, мало спав, на нарадах був обережний і в усяких балачках дуже маломовний».

У 1606 році запорожці здійснили славетний морський похід. Неподалік від міста Варни частина війська під проводом Конашевича атакувала 10 турецьких галер і захопила їх. Після того приступом узяли й саме місто.

У Варні козакам дісталися великі скарби і багато всілякого добра. Та головне, що вони визволили кілька тисяч невільників. Це були не тільки українці, а й поляки, німці, угорці та ін.

А в неділю пораненьку

Зібралися громадоньки

До козацької порадоньки:

Стали раду радувати -

Відкіль Варну добувати:

Ой, чи з поля, ой, чи з моря,

 А чи з річки-невелички?

Ой, в неділю пораненьку 

Біжать, пливуть човенцями,

Поблискують весельцями,

Ударили з самопалів

В семи - п'ятдесят запалів;

 Ударили із гармати -

Стали місто добувати,

Стали турки утікати,

 Тую річку проклинати:

 - Бодай річка висихала,

Що нас, турків, в себе взяла.

Була Варна здавна славна -

 Славнішії козаки,

Що ту Варну дістали

І в ній турків забрали.

Атакуючи Варну з суходолу, козаки вдалися до хитрощів. Сагайдачний вислав охочих товаришів - «гарцівників» - до стін Варни. Завданням цього невеликого загону було виманити турків на відкритий простір. Гарцівники кликали ворога битися один на один, та ті не наважувалися. Тоді запорожці почали висміювати й ганьбити бусурманів. Ті не витримали і, сподіваючись на швидку перемогу, кинулися на козаків.

Запорожці зробили вигляд, що відступають, тим самим заманюючи ворога все далі від стін міста.

Турки так захопилися переслідуванням, що не помітили, як з флангів їх оточили козацькі загони. Раптом гарцівники повернули і перейшли в атаку. Турки спочатку не втямили, що коїться. Та коли з усіх боків вдарили козаки, вони зрозуміли, що потрапили у пастку, де їх чекає неминуча загибель.

Розбивши більшу частину турецького війська, козаки водночас атакували Варну з моря та суходолу і взяли місто штурмом.

У 1608 році Сагайдачний з частиною Війська Запорозького вийшов із Січі і підступив до міцного Перекопу. Виманивши хитрощами татарське військо у степ, розгромив його, а саме місто дуже поруйнував та спалив.

Добре знаючи тактику татар, Конашевич завжди використовував її слабкі місця, вносячи сум'яття в бусурманські лави, що приводило до блискучих перемог.

У 1614 році за бойові заслуги запорозьке товариство обрало Петра Конашевича-Сагайдачного гетьманом і вручило булаву - символ влади.

Воюючи з татарами і турками, Конашевич «забув», що й Польща була ворогом України, бо продовжувала дужче й міцніше пригноблювати селянство, обмежувати права українського народу, утискувати православну віру.

Сагайдачний вважав, що у цей час виступати проти Польщі зі зброєю неможливо, бо цим обов'язково скористаються бусурмани, щоб зовсім спустошити Україну. На його думку, єдине, що могло запобігти знищенню української нації, - це розвиток її культури.

У 1614 році Сагайдачний прибув до Києва і разом із однодумцями придбав друкарню Балабанів, а вже в 1615 році надрукували першу книжку.

У цей час у Києві було засновано українське братство, до якого входили всі свідомі українці, що мали на меті боротьбу з Польщею. До братства записався й Конашевич-Сагайдачний, а пізніше і все Військо Запорозьке.

Восени 1614 року Сагайдачного негайно викликали на Січ, бо там сталася біда: січове товариство вийшло без нього у морський похід, та на морі здійнялася така буря, що козацькі чайки були розкидані по морю, деякі потонули, деякі порозбивалися об турецькі береги.

Ой, на Чорному морі

Та на білому камені,

Там сидить сокіл ясненький,

Жалібно квилить-прокливає,

Смутно себе має,

На Чорне море пильно поглядає,

Що на Чорному морі

Щось недобре починає:

Що на небі усі зірки потьмарило,

Половина місяця в хмари вступила

І все небо тьмою укрило.

А із хмари дрібний дощик накрапає,

А по морю злосупротивна хвиля встає

Судна козацькі молодецькі на три часті розбиваєм

Першу часть узяло - в землю Огорянську занесло,

Другу часть вхопило - у Дунай в гирло забило;

А третя часть де ся має?

Посеред Чорного моря,

На бистрій хвилі,

На лихій хуртовині потопає.

Треба було рятувати тих козаків, які ще були живі. Конашевич на сорока чайках з двома тисячами запорожців вирушив у море. Про те, чи вдалося когось врятувати, - невідомо. Та цей похід для козаків був вдалим, бо вони, перетнувши Чорне море, напали на турецьке місто Трапезонт. Такого «нахабства» бусурмани не очікували.

Три століття на південному березі Чорного моря турки не бачили жодних ворогів!

Значно поруйнувавши Трапезонт, запорожці попливли понад західним узбережжям. На своєму шляху вони руйнували всі ворожі міста і скрізь визволяли товаришів, захоплених турками в неволю.

Невільники добре знали всі входи у прибережні міста Чорного моря і підказували, з якого боку краще нападати на турецькі замки.

У цьому поході запорожці захопили найбагатше турецьке місто Синоп, яке завдяки своїй красі та розкоші іноді називали «містом кохання».

Попаливши ворожі судна, набравши багато скарбів, визволивши чимало невільників, запорожці повернули на Січ.

«Гостювання» козаків у Синопі приголомшило турків. Коли ж султан дізнався про козацьку зухвалість, то так розлютувався, що власноручно побив великого візира (голову уряду) булавою.

Аби виправдатися перед султаном, візир відправив галери й сандали (невеликі судна) з яничарами до Очакова, щоб зустріти запорожців, коли ті будуть повертатися з Синопа.

Сагайдачний, довідавшись про це, поділив флот на дві частини. Одна частина чайок підійшла до Кінбурнської коси, щоб обійти Очаків суходолом. Друга ж частина флоту вночі почала пробиватися повз Очаків, де їх уже очікували турецькі галери.

На тих козаків, що перетягли чайки суходолом, напали татари й засипали стрілами. Та запорожці витримали атаку, втративши лише кілька десятків людей. Перетнувши косу, козаки сіли на чайки і повернули у бік Очакова - на допомогу тим, хто пішов морем.

Оточивши флот візира, запорожці потопили чимало галер і майже без втрат пробилися до Дніпра.

Після цих подій турецький султан пригрозив польському королю, що піде війною на Україну й Запорожжя, щоб назавжди покінчити з козаками, які постійно «турбують» турецько-татарські землі.

Польський король боявся порушити існуючий договір з турками про мир і пообіцяв, що відрядить проти козаків коронного гетьмана Жолкевського з військом. А також запропонував султанові поставити в гирлі Дніпра турецькі галери, щоб знищувати тих козаків, які тікатимуть морем.

Козаки ж навіть не звертали уваги на погрози з боку турків і поляків. І навесні 1615 року Конашевич знов вирушає в морський похід уже на 80 чайках. Як казали запорожці, «обкурити мушкетним димом сам Царград».

Майже 4000 відважних козаків на чайках перетнули море і підійшли до турецької столиці - Стамбула (Царград). Вони спалили пристані - Мізовну та Архіокі, які були передмістям столиці.

Турецький султан у цей час був на полюванні неподалік від цих місць. Коли він побачив дим палаючих пристаней, то негайно залишив свою забаву і розлютований повернувся до Стамбула. Султан віддав наказ відправити проти не­нависних козаків цілий флот.

А козаки тим часом безтурботно продовжували свій похід, завдавши «превеликого страху, смутку султану й усім цареградським мешканцям».

Через кілька днів поблизу гирла Дунаю турецька ескадра наздогнала козацький флот. Та запорожці за наказом Сагайдачного раптом повернули чайки на ворога і, оточивши турецькі галери, пішли на них штурмом: на деякі галери козаки закидали залізні гаки і по міцних мотузках забиралися на ворожі судна; інші галери запорожці вимазували дьогтем і підпалювали; деяким турецьким галерам прорубували днище і потопляли їх.

Майже вся турецька ескадра була розгромлена, і тільки невеликій кількості вдалося вирватися з оточення.

Решту галер, які захопили козаки, пригнали до Очакова і на очах у турків спалили.

На відміну від польського короля козаки зовсім не перелякались султана і не припинили боротьбу.

На початку 1616 року 2000 запорожців під проводом Петра Конашевича-Сагайдачного вирушили Дніпром у море проти турецького флоту.

Сагайдачний сміливо напав на ворога, хоча турецького війська на галерах було набагато більше, ніж на чайках козаків. Запорожці вщент розбили турків і захопили 15 галер, близько 100 сандалів (невеликих човнів). Цього разу Сагайдачний наказав не знищувати, а прилучити галери до свого флоту.

Після завершення битви козаки напали на добре укріплену Кафу. Тут у пригоді стали турецькі галери з великими гарматами. За їх допомогою запорожці за кілька днів захопили місто, побили 14 000 бусурманів і визволили велику кількість невільників, набрали всіляких скарбів та зброї.

Від Кафи, перепливши море, козаки відправилися до Синопу і Трапезонту. Обидва міста взяли штурмом, захопили ще кілька турецьких суден і повернули додому.

Довідавшись від турецьких полонених, що під Очаковом їх чекає весь турецький флот, Сагайдачний скористався цим і несподівано для султана взяв курс на Стамбул. Наробивши там великої шкоди та нагнавши ще більшого жаху на турків, Конашевич прийняв рішення не ризикувати життям щойно визволених невільників і повів кораблі не повз Очаків, а через Азовське море. Цей шлях був дуже незручний (доводилося пливти невеликими річками і місцями перетягувати чайки суходолом), але ворог їх тут не очікував. 

Як Ібрагім не поспішав повернутися до Очакова, та все ж таки не встиг покинути небезпечну територію і зустрівся із запорожцями, які поверталися на Січ з походу. Ця «витівка» для турків скінчилася трагічно, бо козаки оточили їх з усіх боків і винищили всіх до одного.

Велика радість була в усій Україні і в сусідніх землях, коли до рідних осель повернулися з Кафи визволені батьки, сини й дочки, які були вже оплакані.

Славні походи Сагайдачного високо піднесли славу козацтва. Чутки про запорожців, які наважувалися потрапити у самісіньке вороже серце - Стамбул, -полинули з краю в край.

Європейські країни захоплювалися відвагою запорожців. Маючи чисельні армії, міцні флоти, європейці навіть не насмілювалися мріяти про такі сміливі й відкриті походи проти турків.

Спілки з козаками стали шукати не тільки близькі сусіди - Москва й Молдавія, а й народи далеких країн - італійці, шведи, німці. Та тільки польський король Сигізмунд III дивився на запорозьку славу лихим оком.

З одного боку, походи Сагайдачного дратували турецького султана, і він погрожував Польщі війною, бо вважав її за покровительку козаків. З другого боку, були незадоволені польські пани і магнати, власники українських земель, бо їх селяни-кріпаки під впливом козаків не хотіли їм коритися, бунтували й тікали на Запорожжя. Сигізмунд III й сам ненавидів козаків, як оборонців православної віри.

У черговий раз король намагається вгамувати козаків. З цією метою він посилає в Україну комісарів (довірені урядовці, які мають державні повноваження) разом із польським військом. Від козацької старшини, особливо від Конашевича-Сагайдачного, вимагалося зменшити кількість козаків до 1000 і заборонялося зачіпати турків.

Щоб уникнути війни з Польщею, Сагайдачний відверто не протестує і навіть погоджується підписати угоду, але перед тим наполягає на зустрічі з королем. Так він намагався тягнути час, сподіваючись, що виникне якась війна, і козаки знову стануть потрібні Польщі. Сагайдачний був переконаний, що поки воєнні дії минуть, то й забудуться королівські вимоги.

Цього разу так і сталося. У 1617 році польський королевич Владислав пішов війною на Москву і опинився у скрутному становищі.

Сигізмунд III був змушений звернутися з проханням до Сагайдачного збільшити військо запорожців і вести його на підмогу королевичу.

Сагайдачний, маючи надію, що за таку послугу польський уряд залишить запорожцям усі права, зібрав двадцятитисячний загін козаків і вирушив у похід.

Козаки без труднощів захопили місто Ливні, кілька днів приступом здобували Єлець. Тут узяли в полон татарське посольство, що саме верталося з Москви з великими гостинцями від царя для хана. Дуже запеклі бої були коло міста Михайлова. Під Коломиєю козацьке військо здобуло перехід через Оку й під Москвою об'єдналося з полками королевича Владислава.

У головному наступі на Москву, який відбувся 11 жовтня 1618 року, запорожці участі не брали, бо стояли в запасі й мали завдання пізніше атакувати вулиці міста.

Участь Сагайдачного з козацьким військом у поході сприяла тому, що московський уряд погодився на деякі домагання поляків.

 1 грудня 1618 року Московщина і  Польща підписали перемир'я на 14,5 року, згідно з яким за Польщею залишилися Смоленська земля і Чернігово-Сіверщина.

Повернувшись із походу на Москву, Сагайдачний відправив запорожців на Січ, городових козаків розпустив по домівках, а сам поїхав у Київ у релігійних та просвітницьких справах.

Це було помилкою славного гетьмана. Королівські комісари під проводом коронного гетьмана Жолкевського скористалися тим, що Конашевич опинився без війська, і примусили його підписати угоду про те, щоб козаків залишалося всього 3000, а інші повинні були повернутися у підданство до панів.

Підписання угоди без волі військової ради обурило козаків. Крім того, Сагайдачному ставили у провину надмірну суворість щодо дисципліни козаків та їх свавільств. Після численних дорікань Військо Запорозьке скинуло Сагайдачного з гетьманства і новим гетьманом обрало Бородавку.

За часи свого гетьманування Сагайдачний постійно «очищав» козацтво від людей, які порушували військову дисципліну та зводили козаків на безпуття. Неслухняних він карав «на горло» - «був такий суворий, стримуючи козацьке свавілля, що з найменшої причини проливав щедро їх кров». Досвідчений полководець знав, що військова дисципліна - не тільки вірний шлях до перемоги, а й мінімальні людські втрати під час боїв.

Сагайдачний дбав про те, щоб кожний козак мав свого коня та рушницю, а не старосвітський лук.

Конашевич запровадив військову муштру (навчання, тренування), тому ядром його армії були дисципліновані, вимуштрувані по-військовому козацькі загони. Саме вони задавали всьому війську тон і утримували його на високому рівні бойової здатності.

Сагайдачний не образився на товариство, бо поважав закони козацтва. Він передав булаву новому гетьманові і подався до Києва.

Конашевич вирішив присвятити себе боротьбі проти католицтва та розвитку української національної свідомості.

Доки Сагайдачний був у Києві, Бородавка знову водив запорожців до Стамбула.

Не зустрічаючи жодного опору, запорожці підпливли до бусурманської столиці - турки були так налякані походами Сагайдачного, що ніякі накази султана не могли змусити яничарів вийти в море назустріч козацькому флоту.

Поруйнувавши околиці столиці, запорожці попрямували уздовж західних берегів Чорного моря, визволяючи невільників і завдаючи великої шкоди турецьким містам.

Украй розлючений турецький султан у 1620 році посилає турецько-татарське військо на Польщу. Неподалік від Дністра відбулася битва, під час якої бусурмани розбили майже все польське військо.

Польща опинилася у дуже скрутному становищі, бо підготовленого війська не мала, на упорядкування нового не було ані часу, ані грошей. Тому польський король був змушений звернутися до козаків по допомогу.

Сагайдачний вирішив скористатися становищем Польщі й відправив посла до короля, щоб той надав козацтву полегшення і затвердив православних владик над українськими церквами. Та тільки докори й вимоги Сагайдачного пішли на вітер: король нічим не хотів поступатися.

Коли Сагайдачний прибув на Січ, щоб обговорити свої пропозиції, зібралась військова рада. Сталося так, що у цей час на Січі перебував польський посол. Від імені короля він давав усілякі обіцянки і запевнив козаків, що ті отримають багато грошей, коли підтримають Польщу у війні з турками.

Конашевич же наполягав на тому, що треба трохи переждати, щоб змусити короля прийняти їхні умови (щодо козацьких прав і визнання православної віри).

Думки козаків розділилися: усі до одного готові були боронити православну віру, не жаліючи свого життя; коли ж мова пішла про затримання військової допомоги Польщі, - зчинився страшенний ґвалт. Війна з бусурманами здавалась козакам святим обов'язком. А дипломатія й політика для більшості простих запорожців були незрозумілими, і вони не хотіли туди вдаватися.

Більшість козаків, повіривши у «солодкі» обіцянки, наполягла на негайному виступі в похід. Сагайдачного вирішили відправити до Польщі, щоб король затвердив свої обіцянки та узаконив козацькі права.

Доки Сагайдачний добирався до Варшави, поляки вже дізналися, що козаць­ке військо виступило з Січі їм на допомогу. Тому король заспокоївся і під час зустрічі з Конашевичем знов обмежився лише ласкавими словами та обіцянками.

Більшість боїв з турками під проводом Бородавки закінчувалися поразками для козаків. Перемоги ж досягалися великими втратами, бо новий гетьман неграмотно та невдало керував військом.

Тому коли Сагайдачний повернувся з Польщі, запорожці відразу скинули Бородавку з посади і, не вагаючись, обрали гетьманом надійного та перевіреного в жорстоких боях Петра Конашевича-Сагайдачного.

Ставши гетьманом, Сагайдачний міг скористатися необмеженою владою і вивести козаків з бойових дій. Так він лишив би поляків підтримки у війні і змусив би короля задовольнити вимоги козацтва.

Та таке рішення означало б не тільки віддати Польщу і її військо на вірну загибель, а й поставити під загрозу існування України. Адже проти польського війська виступив сам султан із величезною силою (300 000 турків), бажаючи роздавити Польщу й перетворити її у турецьку провінцію.

Сагайдачний вважав, що за таких умов виведення козаків з війни було б зрадою, і його лицарська вдача не дозволила так вчинити. Козацький гетьман написав листа королю, де вимагав, щоб польський уряд офіційно визнав владу козацького гетьмана в Україні, скасував усі утиски козаччини і натякав, що козацька послуга коштує задоволення.

Упевнений у поступках польського уряду, Сагайдачний, не гаючи часу, почав гуртувати військо, куди входили не тільки козаки, а й ті, хто бажав воювати. Це йому вдалося, бо його ім'я та слава були добре відомі всьому українському люду і на цей заклик зібралося понад 40 000 озброєних людей.

Як збирали військо.

Ще здавна козацькі гінці об'їжджали села та хутори. Під'їхавши до воріт, вони стукали і гукали:

- Пугу! Пугу!

І так доти, поки хазяїн не вийде з хати й не спитає, хто там.

- Козак з Лугу, - відповідали ті.

Така відповідь означала, що запорожці збирають військо у похід. Хазяїн відчиняв ворота, запрошував у хату і, доки господиня щиро пригощала гінців, збирався у воєнний похід.

Сагайдачний з військом вирушив за Дністер на допомогу польському війську, яке було оточено турками під Хотином. Ця звістка анітрохи не схвилювала турецького султана, який був упевнений у швидкій перемозі. Він нахвалявся, що «у війську козацькому буду снідати, а в обозі поляків обідати».

Перед початком битви запорозькі козаки стали табором, який оточили ровами, укріпили високими валами.

Турецький султан, знаючи войовничий хист козаків, сприймав їх як серйозного ворога. Тому він кинув велику частину війська на знищення в першу чергу козаків, а вже потім хотів узятися за поляків.

8 вересня 1621 року, наблизившись до козацького табору, турецько-татарське військо завзято кинулося в атаку. На козаків неслося полчище, якому, здавалося, не було кінця й краю. Та Конашевич дав наказ козакам не відкривати вогонь, а підпустити ворога ближче до табору.

Для козаків час ніби зупинився. На якусь мить усім здалося, що ще трохи - і «чорна лавина» поглине весь табір. Та жоден із козаків не ворухнувся і не порушив наказ гетьмана. Тривало надзвичайне напруження, доки не пролунало довгоочікуване: «Плі!»

Таке напруження могли витримати тільки сильні духом, сміливі та дисципліновані воїни, які повністю довіряли свої життя перевіреному у багатьох битвах гетьману.

Підпустивши ворога, козаки «пригостили» його такою густою «залізною квасолею» (тобто кулями) і відкрили такий шалений та влучний вогонь, що бусурмани у перші ж хвилини бою втратили понад 3000 людей і почали відступати.

Та козаки Сагайдачного не тільки відбили атаку бусурманів, а й перейшли у впевнений наступ. Переслідуючи ворога, запорожці завзято громили турецькі укріплення і навіть вдерлися у султанський загін.

У цій війні проти турків Сагайдачний, який особисто водив козаків у бої, був поранений у руку.

Хоч турецькі сили значно послабшали, та султан все ще сподівався на перемогу. Тому війна не припинялася.

Польські шляхтичі без сорому почали покидати військо, ховаючись у возах, які йшли за провіантом. Ця обставина дуже занепокоїла командуючих польської армії, і ніякі жорсткі заходи не могли припинити дезертирства.

Уся відповідальність за результат війни лягла на плечі Війська Запорозького. Сагайдачний зумів утримати козаків у покорі, і вони продовжували рішуче битися.

Унаслідок бойових дій, що тривали понад місяць, турки втратили близько 80 000 воїнів. Султан зрозумів, що нічого не вдіє з козаками і продовжувати війну безглуздо, тому був змушений піти на укладення мирного договору з Польщею, що й було зроблено 9 жовтня 1621 року.

У Хотинській битві турки не досягли своєї мети - захоплення польських і українських земель. Крім цього, завдяки мужності козаків було розвіяно міф про непереможність Туреччини.

Польща зберегла свою незалежність завдяки козакам, за що «віддячила» їм новими утисками.

Такі умови козаки вважали для себе образливими та принизливими. Петро Конашевич-Сагайдачний ще сподівався, що король дасть козацтву належну оцінку, адже польський народ прославляв Військо Запорозьке та його гетьмана, називаючи їх рятівниками Польщі. Конашевич відправив до короля гінців з проханням виконати свої обіцянки.

Але польському уряду козаки вже були не потрібні. Крім того, король і польське панство усвідомили могутню силу козаків і боялися, що далі вона може обернутися проти них.

Ласкаво прийнявши гінців, король передав пораненому гетьману лише трохи грошей на лікування, а про своє рішення щодо козацтва обіцяв повідомити через комісарів.

Минав час... Сагайдачний з нетерпінням очікував звістки від короля. Нарешті, прибули комісари й повідомили, що з волі короля козацьке військо має бути зменшено до 2000 людей, а решта ж козаків має повернутися до своїх панів.

Така лиха звістка завдала душевного болю й без того недужому від поранення гетьману.

Надії Петра Конашевича-Сагайдачного на піднесення України шляхом миру та згоди з польським урядом разом із мріями, що Польща буде ставитися до України, як до сестри, остаточно розвіялися. Він зрозумів, що перемога над ворожою Туреччиною не принесла бажаного полегшення українському народу і козацтву, а тільки зміцнила іншого ворога - Польщу.

З важким серцем Конашевич передчував близьку смерть від рани, яку дістав на війні не за рідний край, а за щастя недругів свого народу. Душу гетьмана роздирала туга за скривджену Україну.

Та на той час іншого вибору в Сагайдачного не було, «з двох бід він обрав менш чорну». Незадовго до смерті він зібрав своє оточення і сказав:

- Щоб позбавитися влади поляків, треба збирати силу. Тільки москалі, хоч і воювали ми з ними, можуть стати нам у цьому соратниками. Треба шукати союзу з Москвою.

Конашевич склав заповіт, за яким великі суми грошей, усі свої маєтки відписав на різні благодійницькі цілі - Львівському та Київському братству «на науку і на навчання», різним церквам та монастирям на розвиток.

10 квітня 1622 року Петро Конашевич-Сагайдачний помер. Поховали його «з великим плачем Запорозького Війська і всіх людей православних» на території братського монастиря на Подолі в Києві.

Ім'я Сагайдачного стоїть в одному ряду з найвидатнішими постатями українського народу. Він був талановитим полководцем, розумним дипломатом, але перш за все - людиною, яка глибоко й цілком була перейнята любов'ю до рідного краю.

Під час гетьманства Конашевича-Сагайдачного козацтво остаточно стало українським національним військом.

Гей, широко залунала

Запорозька честь і слава -

 Сагайдачному дісталась

Та гетьманськая булава!

Бо такого ще не було

В товаристві отамана,

Ще ніхто не бив так славно

Яничара й бусурмана.

І ніхто не вів так мудро

Товариство в чистім полі,

Так братів ніхто не вивів

Із турецької неволі.

І за справу Владислава

Ти боровся під Москвою,

Двадцять тисяч товариства

Ти повів туди з собою.

Бо за поміч ти від Польщі

Всі права думав здобути,

Що зробив ти для Вкраїни,

Те повік годі забути.

Для могутності народу

Дбаєш ти і про освіту

І на школи ти даруєш

Більшу частку заповіту.

Copyright © Elektrotosha, 2010

Designed by ©