Северин Наливайко походив з дрібного українського панства. Мав добру освіту. Після навчання він тривалий час козакував у Дикому полі, що вважалося найкращою школою лицарства.

Наливайко якийсь час був реєстровим козаком на службі у пана і під час козацько-селянського повстання Косинського став перед вибором - з ким бути: із запорожцями чи залишитися служити князю «Його власна честь не дозволила

Населення Поділля радо зустріло Наливайка, додаючи воїнів до його загонів та забезпечуючи необхідними припасами.

Проте Северин розумів, що без союзу із запорожцями його загони не можуть стати серйозною загрозою татарам. Тому Наливайко відправляє посланців на Січ, яких там не дуже радо зустріли, бо запорожці пам'ятали, що Наливайко виступав проти повстанців Косинського, та все ж таки вислухали звернення.

«Оскільки чесне лицарство підозрює мене, то я бажаю з^’явитися особисто у ваше коло, скласти перед вами шаблю. Якщо лицарське коло визнає мене неправим, то я сам запропоную відрубати мені голову власною шаблею».

Крім того, знаючи, що на Запорожжі існує велика потреба в конях, Наливайко з послами передав на Січ 1600 добірних скакунів. Після суперечок запорожці вислали загін на чолі з Грицьком Лободою для об'єднання з військом Наливайка. Разом вони здійснили багато успішних походів проти турків у Молдавію.

Доки козаки були захоплені боротьбою з бусурманами, Сигізмунд III дбав про те, як би зовсім знищити і козаків, і навіть усю українську націю. Він заборонив брати на державну службу православну українську шляхту.

Щоб отримати посади, більшість українського панства зрікалась православ'я і приймала католицьку віру. Міщани ж та селяни зміну віри сприймали як зраду.

У 1595 році під впливом народних хвилювань, викликаних утисками православної віри, Наливайко стає на її оборону і очолює визвольний рух.

Його військо швидко зростає, особливо під час походів у білоруські землі. Він захоплює міста, передає костьоли (католицькі церкви) православному люду, розганяє панів, зрадників своєї віри.

Загроза над загонами Наливайка нависла вже з кінця 1595  на початку 1596 року, коли Річ Посполита і Кримське ханство, уклавши мир, домовилиcя про знищення козацтва. Військо, до якого входило 14 000 литовців і 4000 татар, очолив литовський князь Радзивіл.

Дізнавшись про це, козацький ватажок вибирає зручну для бою місцевість і дає таку відсіч, що Радзивіл не наважився напасти вдруге.

Невтомний Наливайко поширює території повстання, але майже відразу натикається на військо польських панів. Та це не зупинило повстанців. Вони вщент розгромили поляків і обрали шлях у Дике поле.

Невдовзі наливайківці об'єдналися з низовим козацтвом на чолі з атаманом Шаулі і почали діяти разом.

Наполохана та розгнівана козаками польська шляхта кинулася зі скаргами до Сигізмунда III, і той наказує молдавському коронному гетьману Жолкевському йти в Україну та приборкати повстанців.

Поблизу урочища Гострий Камінь відбувся бій між козаками і військами Жолкевського. Козаки зазнали дуже великих втрат: завзятого Наливайка поранили, Шаулі, який бився мов лицар, відірвало руку, близько двох тисяч козаків (що становило чверть козацького війська) було вбито і поранено.

Основні частини козацького війська переправилися на лівий берег Дніпра і зупинилися у Переяславі. Але становище неймовірно ускладнилося тим, що до них приєдналися біженці - козацькі жінки та діти, які боялись помсти з боку поляків.

Козацький закон забороняв жінкам знаходитися у таборах і йти разом з військом. Того, хто порушував цей закон, чекала сувора кара.

Запорожці вперше порушили козацький закон, бо не могли залишити жінок та дітей на поталу ворогу. До того ж козаки сподівалися на те, що поляки не підуть за ними далеко в степ.

Та розлючений Жолкевський невідступно переслідував запорожців, намагаючись неодмінно їх знищити.

Біля Лубен із військом, втричі більшим, ніж у козаків, Жолкевський перекрив козакам усі шляхи. Запорожці розуміли, що з жінками і дітьми їм від ворога не відірватися, тому вирішили стати табором і готуватися до оборони.

Спочатку козаки зробили коло з чотирьох рядів возів. Всередині, за рядами возів, викопали колом рів, понад яким насипали вал, вищий за вози. Між ровом і валом у різних місцях зробили кілька воріт, проти яких для прикриття входу у табір зробили насипи, де поставили гармати.

Крім того, у центрі табору козаки поробили високі зруби, які наповнили землею і розмістили там особливі гармати.Козацький табір лише одним боком був неприступний для ворога, бо межував з непрохідним болотом річки Сули.

Польське військо облягло козацький табір і заходилося громити його з гармат, намагаючись узяти приступом. Та запорожці давали таку відсіч, що Жолкевський протягом місяця не міг нічого вдіяти. Втративши чимало війська, він послав у Київ за великими гарматами.

У козацькому таборі становище ставало важким: коням не вистачало кормів, і вони падали прямо серед табору, наповнюючи повітря трупним смородом; у козаків закінчилася сіль, не вистачало харчів і питної води.

Щоб роздобути воду і сіно для коней, гетьман посилав козаків поза табір. І доки одні билися, інші діставали сіно та приносили воду. Кожен день за кілька десятків відер води і оберемок сіна десятки козаків платили життям.

Серед козаків стали виникати непорозуміння, які сіяв Жолкевський, ведучи переговори з ватажком запорожців Лободою і зовсім ігноруючи Наливайка. По табору поповзли чутки про змову, і козаки почали вороже позирати один на одного.

Становище козаків дедалі погіршувалося. Та дух запорожців неможливо було зламати. Вони поробили всередині табору так звані «долки» і, залігши у них, влучно й безперестанно відстрілювалися і не допускали ворога до свого табору. Тому становище поляків було теж нелегким: і вдень, і вночі вони повинні були стояти на сторожі. Крім того, на них зненацька, ризикуючи життям, нападали відчайдушні козацькі вершники. Про них склалася навіть легенда, нібито вони, будучи десять разів вбитими на місці, кожного разу знов оживали і тільки після десятого разу вмирали.

Іноді серед білого дня козаки раптово кидалися до польських загонів, хапали кількох панів і тут же на очах ворога карали.

Полякам не вистачало харчів, бо їх привозили здалеку. Та ще більше вони страждали від спраги, бо вода була каламутною і теплою. Стояла неймовірна спека, хоча і була середина травня.

Нарешті, поляки дочекалися великих гармат. 4 червня Жолкевський відкрив вогонь по козацькому табору. Два дні не припинялася стрілянина. Цей рішучий наступ поставив козаків у ще важчі умови. Вози розліталися на тріски й нівечили людей, перелякані жінки і діти галасували, а поранені та вбиті козаки падали без будь-якої допомоги.

Серед табору виросли цілі гори людських та кінських трупів, а під возами гинули діти і безневинне жіноцтво. Якби не вони, козаки, напевно, прорвали оточення і не тільки б відірвалися від ворога, а й дали достойну відсіч. Та вирватися з кільця означало принести в жертву життя сотень дітей та жінок, а на це козацькі лицарі піти не могли. Це була б дуже висока ціна за перемогу.

Козаки змушені були розпочати переговори з Жолкевським. Вислухавши запорозьких посланців, коронний гетьман став вимагати, щоб козаки віддали всі гармати, клейноди й привели всю старшину. А іншим він пообіцяв свободу.

Козаки відповіли, що на все згодні, та своїх товаришів видати не можуть і тому будуть битися до останньої краплі крові.

З сумною звісткою повернулися вони у табір. Запорозька ж старшина, порадившись, вирішила прийняти умови Жолкевського, знаючи наперед, що їх чекає сувора кара.

Увечері 8 червня 1596 року запорожці, зрозумівши, що іншого виходу немає, передали полякам свою старшину, клейноди та всі гармати. Ніч минала неспокійно. В козацькому таборі всі нетерпляче чекали ранку, сподіваючись вийти на волю. А в цей час у польському таборі глузували з козаків, що вони віддали свої гармати. Жолкевський не збирався дотримуватися свого слова й дав наказ війську лагодитися вранці залити кров'ю козацький табір.

На світанку, коли козаки розкували вози і почали рушати у степ, поляки знов оточили їх. Жолкевський проголосив, що вони ніби хочуть ще раз переглянути всіх козаків, чи не залишилося серед них ватажків. Вони стали хапати людей, і козаки зрозуміли, що це - зрада. Запорожці почали оборонятися, але за наказом Жолкевського шляхта кинулася топтати їх кіньми і рубати шаблями, не маючи милосердя навіть до жінок та дітей.

У козаків не було жодних засобів для оборони. Вони майже голими руками намагалися пробитися крізь ворожі лави. З 12 000 людей тільки 1500 вдалося врятуватися й утекти в степи.

Наливайка привезли до Варшави і почали допитувати про його наміри. Розлютовані польські пани жорстоко катували козацького гетьмана.

Народні оповідання передавали, що Наливайка пекли у великому мідному казані. Інші переказували, що його посадили на розпечену мідну кобилу й одягли на голову гарячу залізну корону. Можливо, це перебільшення, та тільки відомо, що Наливайкові цілий рік завдавали нелюдських мук, а потім у присутності шляхетства четвертували, а шматки тіла розвісили на вулицях і майданах столиці Речі Посполитої.

Хоч польському королю і не вдалося зовсім знищити козаччину, як він мріяв, проте лубенський погром усе ж та­ки придушив козацтво.

Сумно стало в Україні.

Дніпре-батьку, Славуто!

Сам собі я думаю, гадаю,

Чом я твоїх козаків у себе не видаю?

Уже чверть года, три місяці вибиває,

Як твоїх козаків у мене немає...

Всі мої квіти луговії, низовії пониділи,

Що твоїх козаків у себе не виділи.